Спогади про Героя Небесної сотні Богдана Сольчаника

Богдан Сольчаник, молодий вчений-соціолог, громадський активіст, викладач Українського Католицького Університету та один із наших найкращих екскурсоводів, якому судилося стати Героєм Небесної сотні. Пропонуємо Вашій увазі спогади про Богдана від його колеґи і товариша Миколи Майданського, які записав Данило Ільницький, а також спогади надіслані туристами.

Микола Майданський знав Богдана Сольчаника з туристичної фірми «Відвідай», куди кожен з них прийшов своїм шляхом. Сольчаник — від історії, Майданський — від краєзнавства та географії, а обоє вони — від бажання більшого контакту з людьми та відчуття потреби розповідати їм те, що набули. Водночас це можливість й собі вкотре ще і ще раз їздити, і знову й знову бачити зафіксований у пам’ятках архітектури, а також у ландшафтах характер рідної землі. Саме про це — спогад Миколи Майданського, еколога, краєзнавця й екскурсовода, громадського діяча, який свого часу працював в Українському товаристві охорони пам’яток історії та культури, Галицькому національно-природному парку, а згодом був одним з виконавців науково-дослідницьких тем на географічному факультеті ЛНУ ім. І. Франка та в Інституті екології Карпат НАН України. М. Майданський довший час був депутатом сільської ради у с. Сокільники, де він мешкає, проте останніми роками вже не йшов у депутати, а зосередився на співпраці з туристичними фірмами.

Розмова Данила Ільницького з Миколою Майданським відбулася 24 травня 2014 року в Сокільниках. Пан Микола, зі слів автора, — один із найзаворожливіших і водночас найструктурованіших оповідачів. Зовсім не дивно, що з ним любив спілкуватися Богдан Сольчаник, вважаючи своїм наставником і другом водночас. Таким наставником, який вчив його і сам вчився у нього, а це рідко буває, особливо такого катма в університеті. Подаючи цю розповідь читачам, хотілося максимально зберегти образ цієї розмови, якщо, звісно, уважно-мовчазне слухання та співпереживання вважати своєю участю у діалозі. Хотілося зберегти послідовність і характер викладу, а також зберегти лексику.

---

Це — текст-екскурсія, і його замір — передати атмосферу й контекст середовища та ідей однієї з діяльностей Богдана Сольчаника в останні роки.

Автор висловлює подяку Петрові Чорнію, Вірі Гой та Ірині Щвець за допомогу в підготуванні тексту.

---

У добірці фотографій з харківської поїздки 2006 року мене (на світлині М. Майданський. — «Z») найбільше вразив фотопортрет Богдана. Маю на увазі той, де він без бороди, без вусів… Я щось ніколи Богдана собі таким не уявляв. Тут видно, що це бойко. Хоча, як не дивно, на тій знимці він зовсім молодий, але виглядає досить зріло. Зовнішність ніби ще юнацька, але очі, обличчя, погляд вже цілком серйозні, дорослі. Я його більше звик бачити непоголеним, з бородою, чи з патлами, такими кучерями… Тут, на знимці, він захоплений, зі здивованим поглядом, радісний, позитивний. Це людина — як ангел, що тут казати… Що ж, він серед найкращих людей, справді воїн світла, бо собою ніс світло. Просто дуже приємна, світла, гарна, добра, допитлива, цікава, об’єктивна, справедлива людина. Всі найкращі слова, які тільки можна сказати, — це стосується Богдана. Не бачив я, щоб він був злий. Звісно, по-різному буває. Та коли навіть потрапляв у халепу, то він, як і всі українці, він з того міг вийти з гумором. Бо то бувало таке…

Але, перш за все — як ми познайомились? Нас познайомив Ігор Губіліт. Він головно займається туризмом, але разом з тим дуже великий громадський активіст: співзасновник Інституту громадського лідерства, інших молодіжних організацій. Разом з однодумцями вони писали книжки про ініціативність, проводили різні тренінґи з лідерства… Це все розповідаю для того, щоби стало ясно те, в які ситуації потрапляв Богдан і як ми з ним перетиналися.

Так от, такий колоритний чоловік, як Губіліт, зайнявся туризмом. Автостопом об’їздив пів Азії, і врешті вирішив, що найкраще — це подорожувати по Україні, що він, заснувавши туристичну фірму «Відвідай», успішно й робить, навіть, я би сказав, дуже успішно. В певний момент стало ясно, що потік туристів наскільки великий, що одна–дві–три особи не справляються їх возити. Є охочі їхати, а нема кому їх супроводжувати. Отже, треба залучати нових працівників.

Одного разу я мав нагоду розповідати туристам «Відвідай» про Кугаївську церкву (Наталя Василівна Смоляна, директорка музею-садиби Устияновичів у сусідньому Вовкові, порадила до мене звернутися). Їдемо від Сихова до Старого Села… Я кажу: «А чого Ви нічого не розказуєте?» — «А Ви щось маєте сказати цікавого?» — «Та тут за вікном повно цікавого…» — «Ну то кажіть…» Я давай говорити… Словом, в Старому Селі я вже проводив цілу екскурсію. За перший раз вони мене оцінили й почали запрошувати, аби я водив екскурсії. А потім виявилося, що все одно замало людей для того, щоби возити туристів. І при чому, не лише суто екскурсоводів, але також ґідів, які займаються організацією поїздки: збирають гроші, обдзвонюють людей, організовують поселення, харчування тощо. Ну от… Ніби такий далекий вступ, але зараз буде вимальовуватися картина.

От одного разу Губіліт вирішив зробити курси для майбутніх екскурсоводів, для всіх охочих незалежно від віку: молодих, старших, всіх, хто хоче… Був серйозний відбір, ставили різні питання. Приглядалися, наскільки людина є харизматична, чи буде з нею цікаво. А також наскільки вона практична, щоби вирішувати всі організаційні справи. Отож набрали велике коло людей, щось 30 осіб, для яких я мав проводити лекції. Це був цикл лекцій (чи курси) про Львівську область: природа, історія, загальні питання. Був там і Богдан. На кожному занятті слухачі писали тести, потрошки люди відсіювалися.

Богдан був із тих, хто писав найкраще. То були, напевно, для нього нові сфери, тобто природа, ландшафти, але він дуже уважно все слухав. Власне, моєю метою було показати зв’язок: що історія твориться не в абстрактному просторі, а на нашій, конкретній землі, і ця земля має такі от природні особливості, з яких випливають відмінності у способах господарювання, способі життя людей, а відтак це впливає на їхню культуру — як матеріальну, так і духовну. Богданові то було дуже цікаво. Він ставив питання. Коли йшлося про природничі речі, то все не забуду, як він дивиться цікаво, хоче слухати, хоче щось дізнаватися.

А коли йшлося про історію, то деколи він ставив гострі питання. Одного разу наші з ним оцінки якоїсь події ХХ ст. розходилися, видно було, що його це трохи зачепило, бо — якась нова думка з тої проблеми… Правда, не пам’ятаю, про яку саме подію йшлося… Ми не те щоби посперечалися, але я так зрозумів, що в нього була інша сформована думка, і він не те щоб неґативно поставився до моєї, але, власне, почув альтернативну оцінку і дуже запраг з’ясувати, як насправді має бути. Мене вразило, що це не стосувалося повсякденного життя, заробітку, це стосувалося оцінки якоїсь давньої минувшини — і йому це не байдуже.

Перший раз я ближче познайомився з Богданом восени 2012 року… Губіліт давав по-трохи всім стажерам їздити, щоби вони практикуватися. Якось ми поїхали на Волинь. Коли верталися до Львова, мікрофон мені забрали, щоб я не перевантажував туристів інформацією, — то я пішов собі на ґальорку. А там був Богдан, і ми стільки балакали! Причому, я різні теми оповідав, а він з таким захопленням те все слухав! Із захватом дитини, із захопленням, що є якась нова інформація, може, трохи незвична… Дійсно вдячний слухач, причому уважний… Я не розповідав академічних речей, а радше розповідав загальну історію через історію своєї родини, через історію мого діда — як то було. А йому, як історикові, напевно, це було важливо. Адже велика історія твориться з історії кожної людини, кожної родини. В цьому ми зійшлися. Я в його віці, чи й у молодшому, з таким же захватом слухав, та й зараз, зрештою, мені теж цікаво, коли хтось розповідає історію своєї родини, яку я автоматично порівнюю з історією своєї родини… Я не знаю, чи є якийсь спеціальний розділ історичної науки, який, власне, вивчає історії кожного роду, це би була чудова допоміжна дисципліна: от було так, були важкі часи, були радісні часи, але як то переживали люди?

З Богданом було дуже цікаво спілкуватися. Він охоче слухав, із захопленням та радістю реагував на, здавалося би, звичайні для інших слова: йому цікаво, він дуже прагне щось дізнатися — і він це дізнається, він мало не щасливий з того, що дізнався те, про що йому дуже кортіло знати. Або навіть так: він не думав це дізнаватися — а раптом дізнається, і це цікаво. Незабутньо, коли людина з таким задоволенням сприймає твої слова. Для екскурсовода, чи взагалі для викладача, це є супер, це тебе окрилює. Богдан — якраз такий слухач, який окрилює співрозмовника. І товариш він такий, що завжди в пригоді стане.

Іншого разу ми були десь на Закарпатті, чи не в замку Шенборнів. Я поназбирував різних дубових листочків — і розповідаю: це такий дуб, це такий, це такий вид, він має таку особливість, а той такі властивості. Був там, певно, і Богдан, бо потім виявилося, що як він приїхав до Львова, то казав Губілітові: та пан Микола, та він взяв чотири дубові листочки і показав різницю між ними всіма. І то з таким захопленням говорив, а я навіть не думав, що це вийшла якась міні-лекція, ну просто розповів, чим одне дерево відрізняється від іншого, і не думав, що це викличе такий ентузіазм і захват людини, яка взагалі є істориком і соціологом.

І ось по-трошки закінчилися курси, прийшла пора братися до діла. Для мене велика честь, що перший раз на Богданову серйозну роботу я поїхав разом з ним. Це був тур «Закарпаття не для всіх», і який потім поступово став називатися «Місцями Карпатської України» (хоча «Плаями…» звучало би краще). Є стандартні, сиро-винні тури, на них їдуть тисячі туристів, а є такі, що менш розкручені, але не менш цікаві. Так от, цей тур належить до других. Тут і Грабівниця, і мадярські форти, і Колочава, і Теребле-Ріцька електростанція, і Хуст, і замок, і «Красне поле», і потім Лисичово, де водяна кузня «Гамора». Особливо цікава Колочава, це справді скарб. Якщо на когось треба рівнятися — то на Колочаву. Гірське село, де взагалі — край світу, тупик, далі нема цивілізації, далі вже Ґорґани, а тут — 20 пам’ятників, 10 повноцінних музеїв, скансен, включно з вузькоколійною дорогою. Це неймовірно: забите гірське село, де ще у 1925 році живі опришки на чолі з Миколою Шугаєм бігали з фузеями (тобто рівень цивілізації, як у 18-му столітті), село, яке має близько п’яти тисяч мешканців, але як вони шанують свою історію!

Ми поїхали маленьким бусиком: це тур дійсно не попсовий, а для фанатів, хоча його варто розкручувати, адже він дуже пізнавальний. От ми поїхали з Богданом. Він був ґідом, вирішував організаційні питання, а я — вів саму розповідь. Після закінчення денної екскурсії, коли вже смеркалося, ми виїхали на Синевірський перевал (складний перевал!). І музика якась така була дуже до теми, при місяці… Незабутньо: маленький автобус, осіб 20 — не більше, і така музика, і перевал, коли місяць світить, — взагалі краса. І ми спустилися в Міжгір’я, а в Міжгір’ї — хмара… Темною ніччю ми заїхали до приватного готелю. Треба усіх розміщувати, і Богдан це мав робити вперше. А там номери не всі однакові, словом, якісь, як то часто буває, побутові проблеми. І Богдан це все мусив розрулювати. Але він справився з тим першим розселенням, хоч були якісь нарікання, але він казав так: «Ну, а що я зроблю? Я сам тут перший раз…».

Після того, як кожен вселився у свій номер, ми переглядали, газету, яку село має… А звідти, з Колочави, родом Станіслав Аржевітін, його батьки приїхали зі сходу, мати була вчителькою після війни, коли Закарпаття приєднали до Союзу. Там всі бойки маленькі, а той Аржевітін такий на дві голови вищий за всіх, такий козак. Він дуже багато для села зробив, займається бізнесом, власне, дав багато коштів на село, на його розвиток, це справді дуже позитивний приклад. Але які би гроші не давав — якби село того не хотіло, то нічого би не було. Пам’ятаю, що Богдан знав про цього Аржевітіна, і мені ще дещо розповів. Ми сиділи внизу у готелі, там був такий хол, де і діти бавляться, де і повечеряти можна, каву попити, і де ми цікаво поспілкувалися з туристами…

Наступного дня зранку хмарилося. Міжгір’я, райцентр, повністю в тумані, нічого не видно за сто метрів. Ми в тій хмарі їдемо, їдемо, а потім під хмару спускаємося, хмара на висоті 20 метрів над нами, і там — Теребле-Ріцька ГЕС. Нас туди пустили, провели екскурсію. Там дуже цікаво: одна річка — Теребля — тече на 200 метрів вище, як інша — Ріка, а течуть вони паралельно, відстань між ними три кілометри, і між ними хребет. Хтось ще за Чехії придумав пробурити тунель і пустити з одної річки воду в другу, і за рахунок різниці перепадів — там величезна кінетична енергія, яка обертає турбіни. Через гору йде тунель, потім труба, і здається, що вона виходить просто з хмари, бо хмара ж то низько над головою!

Потім ми поїхали далі, до Хуста, де полізли на замок — в прямому сенсі полізли. До нас долучився Борис, місцевий краєзнавець. Але він встав і каже: «Мене так нога болить, не хочу туди лізти». Все ж, ліземо-ліземо по крутій дорозі, а потім він каже: «Та то так довго ще обходити, ходімо навпростець!». А там така вулканічна сопка, і чим вища, тим крутіша. І той старий Борис, як пішов, як поліз, а всі пихкають за ним, деруться — і старші бабусі, і молоді, і всі по тій горі лізуть. Як видерлися, а він і каже: «Та просто нога болить, я не хотів обходити далеко». Тому й поліз отак на шторца вертикально. Богдан теж із захопленням піднімався. А я був у Хусті, але не був на замку. І це ми якраз з Богданом разом і піднялися на хустянський замок.

А потім ми пішли на «Красне поле», де пом’янули героїв, які оборонялися від мадярів, що напали на Карпатську Україну у березні 1939 р. Там дуже вузько сходяться гори, і Тиса проривається між тими хребтами і виходить з Карпат на рівнину. То виходить така горловина, що її ніяк не обійти: мадяри з того боку ріки, а наші з цього — цілий день тримали оборону і, як ті спартанці, погинули у героїчній поразці. Потім з «Красного поля» ми поїхали в Лисичову до водяної кузні «Гамори», а потім, коли верталися, я ввімкнув лемківську музику, бо то вже пішла Лемківщина.

Є така традиція у фірмі «Відвідай», що після кожного туру туристам роздають анонімні анкетки, де подано питання: як ви оцінюєте враження від мандрівки, що вам сподобалось, що не сподобалось, що вас зацікавило, що ні, як готель, як водій, як автобус, як екскурсовод (один, другий, третій, всіх названо), як музика, як їжа, де б ви ще хотіли поїхати? Коли ми виїжджали із Закарпаття, виїхали на рівну Мукачівську трасу, і ще не зовсім смеркло, то Богдан каже, що так і так, ось така анкетка, і сказав до туристів: «Будь ласка, тих людей строго не судіть, бо сьогодні в мене дебют»… А я ж не знав, що він перший раз їде, і мене його слова зворушили.

Навесні 2013 р. ми поїхали в Кам’янець-Подільський. То була збірна група зі всієї України. І що мені запам’яталося: ми виїжджали 8 березня, а я трохи різко ставився до того 8 березня, в нас воно тут не в пошані. І думаю: чи щось сказати, чи промовчати, чи як? І, з одного боку, жінки хочуть, щоб їх привітали, а з другого боку — я щось не був настроєний це робити. Бо в нас крайнощі: або треба поздоровляти, бо так заведено, хоч ніхто за Клару Цеткін не думає, але всі хочуть, аби їх вітали. З другого боку, інша частина не хоче, щоб їх вітали, та й чоловіки теж не хочуть вітати.

А Богдан після вступного організаційного слова каже: сьогодні в нас 8 березня, Міжнародний жіночий день. І він кількома реченнями так грамотно зробив міні-екскурс, але доступний і зрозумілий: звідки взялося це 8 березня, і що тут комуністи взагалі ні до чого. Не вони його придумали, а це було набагато раніше, була демонстрація в Америці, у 1850-х роках, коли ще привид не бродив по Європі. Він привітав всіх жінок, і виклав це коротенько і змістовно, що якби це записав чи відтворив, то був би прекрасний приклад, як людина говорить лаконічно й переконливо. Видно, що він над цією проблемою працював, думав, що сказати і як сказати. Була вичерпна арґументація. Я навіть сам аж здивувався. Думаю: от молодий чоловік! І всі, хто його слухав, напевно, були задоволені з того привітання, чи скажемо так: привітання плюс історичного екскурсу.

Це людина, про яку можна знімати кіно. От як спілкуєшся з ним, і якби мав би на чолі камеру, і всю оту розмову записав, то мав би вже сценарій для кіна. Богдан, з одного боку, позитивний, цікавий (і зовні, і внутрішньо), а з другого боку, все робить серйозно, ґрунтовно, починаючи від рахування грошей, закінчуючи тим, що розповідає людям. Він і вислухає, він і поможе, щось підкаже, щось пожартує, просто навіть посміхнеться: такою доброю посмішкою, очима подивиться, очі такі чорні, брови такі кошлаті. Справді, харизматична людина без усяких хитрощів. Він міг би бути героєм екрану, навіть нічого не придумуючи, просто бувши собою.

На другий день ми мали їхати у Хотин, а потім у печеру в Кривче. А в Хотині після 8 березня було глухо, нікого немає взагалі. Лише сторож, і той п’яний — а це ж музей, національний заповідник. Хоч це не входило до моїх обов’язків, але я провів там екскурсію. Відтак Богдан домовився, щоб нам хоча би відчинили. Я там все показав, наскільки вистачало часу. Відтак рушили через с. Окопи на Кривче. Коли відбули програму, то була похмура погода, темно. А там, на Тернопільщині, — перепади висот, і яри, чи каньйони, чи провалля. Тернопільщина — це плато, це Подільська височина. І так цікаво — каньйони глибокі, і якщо ясний день, то бачиш, які вони великі, а як хмарний день, то буває, що от, наприклад, або внизу туман, ти не бачиш дна, або навпаки — в каньйоні внизу немає хмар, ти під нею, а вверх піднімаєшся, то йдеш в хмару.

Ось так ми їхали… Богдан увімкнув музику, сів і настановляє: «Панові Миколі не давайте говорити». І йому, з одного боку, цікаво, а з іншого боку, він каже: «Та пане Миколо, та туристи зараз заснуть, вони вже не переварюють, давайте, може, щось послухаємо…». І Богдан включив караоке. А виявилося, що це караоке — то відомі українські пісні, як-от «В саду гуляла, квітки збирала» та схожі, в повільному темпі, щоб можна було підспівувати. А на тому диску було, здається, написано «для співання, а не для слухання». І справді вийшло так, що той диск нам не грав, бо ми вимкнули його й почали співати самі. Швидко сутеніло, бо то була рання весна, я співав по мікрофону стрілецькі пісні, врешті всі разом співали. Класно було… А в тій поїздці я познайомився з чоловіком і жінкою з Одеси — Едіком і Лєною. Ми розговорилися, і Лєна каже: «Вы, наверное, уже давно знакомы со всеми этими людьми, часто ездите вместе». А я кажу: «Та ні, я 90 чи взагалі 99% людей вчора перший раз побачив». — «А как все знают слова песен? Мы, например, “Несе Галя Воду”, конечно, тоже знаем, но столько песен и все их знают! Мы удивлены!». А ще вони питали: «А вот Богдан — он еврей?» Кажу: «Та ні, він бойко». — «Знаете, вот у нас в Одессе такие евреи, точно такие черты лица». А він такий чорний, патлатий, ще й бороду запустив, очі чорні, брові густі. Кажу: «Та ні, він бойко, зі Старого Самбора, там така етнографічна група є, вони зберегли багато чого від кельтів».

У якийсь момент ми вже перестали їздити разом з Богданом, дуже швидко Губіліт доручив йому їздити самому. Богдан пішов на повну відповідальність — і матеріальну, і змістовну, і організаційну. Він вже і гроші рахує, і розповідає, і на телефоні, і кожному мусить вгодити, і ще й музику крутити. Організаційно це є складно. Особливо, якщо ще автобус великий — 50–60 людей. Добре, коли все добре, а коли якийсь збій — то всьому треба давати раду. Не раз треба було й пожартувати… Буває таке, що коли розсаджувати туристів в автобусі, то один хоче там, другий хоче тут, третій хоче ще десь, і часом буває, що сваряться на тому ґрунті. І звертаються до керівника групи: «Руководитель, почему вот нас так рассаживают?» А Богдан каже: «То я нічого не зроблю, то комп’ютер так розподілив». Усі замовкли… Ось з таким гумором він міг вийти із ситуації. Іншого разу, коли Богдан вперше сам поїхав на місця Карпатської України, то там якраз мали цвісти крокуси. А ті крокуси взяли і не зацвіли! Довелося викручуватися. А ще комусь погано зробилося в дорозі, чи машина зіпсувалася, чи якийсь готель не такий дали — одним словом, були різні пригоди по дорозі. Туристи питають: «А як же ми ночувати будемо?». А він вирішив пожартувати та й каже: «Та буде зараз якась діра!». Всі понурилися, підходять ближче, а там шикарний готель. А Богдан каже: «Ну хоч щось добре, бачите?».

Тож Богдан зі всім справлявся. Він дуже здібний учень. Після однієї спільної поїздки другу він вже може вести сам. Він настільки все освоював швидко, добре, якісно! Богдан особливо любив поїздки до Кам’янця-Подільського, і ще питав мене: «От, пане Миколо, може у Вас є щось про Поділля, так би мені хотілося почитати». Я подумав, що маю грубу книжку про Теребовлю. І запланував собі, що дам цю книжку Богданові, але так все закрутилося, що я тої книжки так і не дав. А тепер шкодую…

Він любив ділитися своїми враженнями. Це настільки цікаво в нього виходило, що коли слухаєш, то співпереживаєш і очікуєш, щó ж буде далі. Бо не знаєш, як далі повернеться розповідь. Але знаєш, що далі він скаже ще щось цікавіше: несподіване, або ж сподіване, але в такій інтерпретації, що буде неодмінно захоплююче. Чи прості, чи складні ситуації Богдан вмів гарно подати.

Потім ми бачилися переважно перед відправленнями, влітку 2013 року. Я їду з одними туристами, Богдан — з іншими. Бачив його часто з Марійкою Погорілко. Я знаю її маму, вона працює в обласній адміністрації у відділі туризму, дуже працьовита, креативна, творча, словом, наша людина, справжня українка. Богдан вже брався організовувати своє життя, а потім ці події настали, і все відклалося. Мали одружуватися, а так і не склалося…

Але перед тим у «Відвідай» почалися нові курси — про Закарпатську область. Мені доручили читати лекції. Богдан на них не ходив, бо займався своїми напрацьованими маршрутами. Але, окрім курсів, були якісь тренінґи, і я бачив Богдана в офісі, навіть незадовго до всіх подій, а навіть і під час них. Він завжди радів зустрічі, був дуже привітний і відкритий, було видно, що непідробно тішиться.

На курси ходив його брат — Степан. На вигляд він старший, бо коротко підстрижений, без бороди, без вусів. Але теж такий захопливий, цікавий. Їм обом було так цікаво, що Старий Самбір — це Бойківщина. «Та де, — каже Богдан, — у нас там ніхто цього не знає, вже все позабували». Позабували, але ж гени то не втекли нікуди! Просто треба це відроджувати. Коли Губіліт видав карту Бойківщини, то Богдан був здивований, каже: «Чого нас сюди включили? Ми ж не там». Та чому ні, я вважаю, що навіть Добромиль — це Бойківщина.

Коли почався Майдан, то всі їздили туди, хтось більше, хтось менше. З Богданом в Києві я не перетинався. З іншими працівниками «Відвідай» зідзвонювалися і старалися триматися купи, їздили вахтовим методом. Богдан організовував багато всього у Львові. Я бачив його не раз по телебаченню — водили до залізниці пікет чи ще кудись йшли зі студентами. Не раз його бачив, так би мовити, у перших лавах. І з мегафоном. Я ще подумав: о, який Богдан активний! Він тоді трохи змінив зачіску і носив таку «ґулю», як японці носять, — жмут волосся, зав’язаний, як у самураїв. Трохи імідж змінив, і наче подорослішав, серйознішим став. Ще з літа пам’ятаю, як він почав чуб завивати.

Як були події, то я його бачив один раз мигцем в офісі. Ще раз — як він з Марійкою десь йшов, і по телевізору, як він організовував ті пікети. Потім, коли людей били, вже другий раз, то був такий момент, що скасували поїзди до Києва. І пішла хода до управління залізниці. І я там побачив, що Богдан всіх веде.

У лютому було моторошно. 18-го ми з колеґою поїхали у справах, а на звороті — в Унівську лавру. Прекрасний день, таке небо, сонечко, а по радіо передавали про ті жахи, що в Києві творяться. На другий день пішли туди-сюди, щось ніби заспокоюється, а ніби й ні… 20-го — в тривозі, незрозуміло, що там твориться, що буде далі. Вже ніби наші пішли в наступ, ніби відступили ці ВВшники. І наче сонце — але якесь таке жовте, повітря здавалося таким їдким, наче пригніченість в атмосфері витала. А я ще не знав, що тоді в Києві робиться на третій день. А тоді найгірше почали бити. То вже третій день тої напруги, тої невизначеності, незрозумілої інформації — що робиться і де робиться.

Дзвонить мені з роботи Марійка Михайлюсь із Вовкова і каже: «Пане Миколо, нашого Богдана вбили». То було таке отупіння. Дивна в мене була реакція. Ніби те, що там масово вбивають, вже до мене дійшло, і я внутрішньо вже був готовий сприймати такі жахливі новини… Питаю — коли? Марійка плаче…

Під вечір пік вже почав минати, але не всі ще усвідомили, що сталося. Чи — там вже усвідомили, а тут ще не дійшло — скільки вбитих, а скільки поранених!

За кілька днів привезли хлопців, зокрема й Богдана. Я не встиг в Єзуїтський костел (Храм Святих Верховних Апостолів Петра і Павла) піти попрощатися, але наступного дня ми поїхали на похорон до Старого Самбора: щось три чи чотири автобуси зі Львова. Ціла наша фірма поїхала. Скільки там було людей, це вражає! Звичайно, я бачив набагато більше людей одночасно в одному місці — але щоб на похороні, то ні. Несли Богдана під «Герої не вмирають». Ціле містечко. І таке враження було, що цілий район приїхав. Служба Божа була вражаюча, дуже гідно провели Богдана, з великою пошаною. Справді, як героя…

До церкви його несли на руках. Там, де ця церква — старовинна, гарна, — раніше був замок, колись тут жив самбірський єпископ. Я такого похорону ніколи не бачив: повна церква і повне подвір’я людей і на довколишніх вулицях — людей-людей! Правили цілу літургію, отець говорив проповідь, згадував про Богдана від шкільних років: що це був активний, цікавий хлопчина, який вирізнявся із малих літ своєю допитливістю, почуттям справедливості.

Потім Богдана понесли, але не на загальний цвинтар, а трішки вище — на вершину гори, де перепоховали повстанців, і Богдана поховали разом з ними, з героями. І священик сказав, що ще на початку 1990-х Богданів батько садив калину на цій могилі, але не думав, що садить її на майбутній могилі сина. Як вже похоронили і всі стали розходитися, то почали священики йти — і йдуть, і йдуть. Деколи на похороні стільки людей нема, скільки тут священиків було — десятки отців, ще й з єпископом!

Дружба буває різна. Є такі друзі, як брати. Хоч ми з Богданом рідко бачилися, але це завжди були приємні, корисні, взаємодоброзичливі зустрічі — як з колеґою за зацікавленнями, за світоглядом. Це були зустрічі, що збагачують. В моїй душі він не вмирає… Справді, герої не вмирають: вони на небі за нас моляться. Мені дуже приємно, що знав Богдана, я дякую Богові, що знав його, вдячний, що Бог дав нам таку людину… Не можу сказати, що для мене Богдан був просто приятелем чи знайомим, — він був другом. Таким, що підтримає, порадить, вислухає… Тепер вже із неба…

Інформацію взято з https://zbruc.eu/node/32956

Туристи про Богдана

Дуже спокійний і приємний хлопець, свого часу їздили з ним на Закарпаття (Місцями Карпатської України). Дуже уважний, позитивний, вміє приймати вольові рішення і йде на зустріч проханням туристів. Ніколи нікого не підганяє, але вміє усіх зібрати на потрібну годину в автобусі, особисто я б не мав би терпіння так легенько скликати 30-40 «фотографів», і з посмішкою зустрічати останніх ))). Я від природи досить придирлива особа, але Богдану можу поставити тверде 5+. Бо показав він себе з хорошої сторони, як в звичайних так і в критичних ситуаціях. Всім кому пощастить потрапити до групи пана Богдана можу сказати одне – екскурсія мала б вдатись )))), на мою думку, це один з найкращих екскурсоводів у Відвідай.

Роман, 01.07.2013

Слава Герою України! Мали нагоду бути на екскурсії 8 березня 2013р. в Кам”янці-Подільському під керівництвом Богдана. Скажу одне – ця подорож розбудила справжню любов до нашої великої, багатої України, завдяки і роботі Богдана. Це справжній патріот, добра, турботлива, хороша, славна людина. Після цієї подорожі захотілося взнавати про нашу країну більше і більше, любити її ще сильніше. Дякую тобі Богдане за те що розпочав нам ці пізнання, які надихають нас і надалі. Слава Герою України!

Наталя, 22.02.2014

У червні 2013 (у День Конституції) з донькою була у Вашому 2-денному турі “Каменець-Подільський-Хотин-Дністер”. Супроводжував її незабутній провідник – з дзвіночком, у вишитій сорочці і джинсах, з кульчиком у вусі та темнорусими кучерями. Поїздка була надзвичайно змістовна, наповнена історичними фактами, роздумами про долю українців, їх державу, про невідворотність війни із Росією. Скільки було емоцій, суперечок! І його твердження: “Вмерти за Україну – ненайгірша смерть”. Всі були зачудовані цим молодим чоловіком. Його було звати – Богдан. А трохи більше півроку потому у 20-х числах лютого 2014 під пам”ятником Кобзарю підчас пана-хиди у сутінках впізнала на фото цього Героя – Героя Небесної Сотні – Богдана Сольчаника. І раптом все стало зрозуміло – гинуть найкращі люди, для кого слово і діло – єдине ціле. Вічна слава Героям… Герої не вмирають.

Либа Оксана Мирославівна, 27.09.2016