Львів. Архітектура. Любов. Нотатник одеситки

Моя любов до міста Лева розпочалась в лютому 2011 року, коли я вперше, ще студенткою 2-го курсу, приїхала сюди з подругою на різдвяні канікули. Я вірю, що любов з першого погляду існує, бо відразу закохалась в архітектуру, вузькі вулички, кав’ярні, які розташовані чи не на кожному кроці, в пишні брами та мереживно прикрашені сходи всередині старих будинків. Так почався мій роман з містом.

Бували роки, коли я приїжджала до Львова щомісяця. Інколи рідше. Часом по роботі, частіше – щоб просто погуляти містом, по «своїх» місцях та кав’ярнях. Але неодмінно буваю тут принаймні двічі на рік.

Можливо Вас зацікавлять наші екскурсії Львовом 

Деякі мої знайомі дивуються: ну скільки можна їздити до міста, де ти вже сто раз бувала? Виявляється, що можна. Звісно, Львів не такий великий як Барселона чи Париж, але тим не менш це місто завжди знаходить, чим мене здивувати. Щоразу знаходжу вулиці, де ще не гуляла, чи старовинні маєтки, які не бачила, історії, які ще не читала. І це чудово — коли є нагода повертатись знову і знову, відкривати щось нове в місті багато разів відвіданому.

До Львова важко бути байдужим. Його можна любити чи не любити, оспівувати чи казати, що «моє-місто-краще-і-що-ви-тут-знайшли-такого», але бути байдужим – навряд. У новій книзі «То є Львів. Колекція міських історій» Мар’яна Савка дуже влучно висловилась: «Місто Лева тче собі неймовірно складний і кольоровий килим із безконечних ниточок-сюжетів – смішних, драматичних, трагічних. Його оспівують, увічнюють в картинах, піснях, романах, поезіях, світлинах, фільмах. У нього закохуються, його ревнують, зраджують, кидають, намагаються забути, до Львова повертаються чи утікають з нього назавжди. Когось місто ковтає, когось виштовхує, як корок. Для декого це місто красивої старовини, кави і джазу, а для мене Львів – це місто моїх людей.»

І справді так є. Мої перші поїздки до Львова – це якраз і було знайомство з фасадом: площа Ринок з юрбами туристів, must-visit кафе та ресторації в центрі, Личаківський цвинтар, підйом на Ратушу… І лише згодом, обійшовши площу Ринок з десяток раз, пробігшись усіма музеями, ти трохи призупиняєшся і починаєш усвідомлювати, що ж ти побачив і відчув, де побував, шукаєш книжки, з яких можеш дізнатись більше. Так на моїй книжкові полиці з’являються історичні книги впереміш з художніми: книги Ілька Лемка, Винничука, «Львів – місто натхнення. Література», старі книжечки, куплені біля Федорова, і одна з останніх – «Львів. Перечитування міста» Катажини Котинської.

І тоді ти вже бачиш не просто гарний фасад, але, насамперед, людей, які творили це місто. Згадати хоча б Івана Левинського та Юліана Захаревича, які планували місто-сад, нині – мій улюблений район між вулицями Генерала Чупринки, Горбачевського, Котляревського. Або братів Мунд і їхню чарівну плиточку, якою прикрашений майоліковий будинок на Курбаса (та й зрештою багато інших будинків по місту). Знаючи людей та історію, вже зовсім по-іншому ставишся до міста. Це вже не просто фанатичне захоплення, це вже любов свідома, яка нічого нікому не хоче доводити, а яка просто милується красою довкола і любить без бажання віддачі.

Був навіть такий час, коли я подумувала переїхати до міста Лева, шукала цікаві проекти для роботи, але… Але не склалось. Мені було легко уявити собі, як я житиму в якомусь старому австрійському будинку з гарними сходами, гулятиму на вихідні в Стрийському парку, ходитиму за солодощами в «Білку», питиму каву з цинамоном, читатиму на терасі книжки, куплені в книгарні Є (якої, до речі, в Одесі досі немає), але… як жити без моря? Моря, до якого я так звикла, і хай я (як більшість одеситів) майже ніколи не ходжу на пляж, але як без прогулянок вздовж узбережжя? Звісно що, було багато інших причин, з яких мій переїзд до Львова не склався, тим не менш море стало тим скарбом, який мені болісно було б втратити.

У Львові, до речі, я часто шукала моря, надто – коли я начиталась «Львівської гастролі Джимі Хендрікса» Куркова і море стало ввижатись мені ледь не за кожним рогом будинку. Цікаво, що в місті таки є вулиці Рибна і Чорноморська (неподалік від Старого Ринку), але самого моря годі шукати. З іншого боку, саме територією міста, цитуючи Андруховича, «його майже скрізь побрукованими й замурованими пагорбами, проходить вододіл двох морських басейнів – Балтійського та Чорного». І сам письменник називає Львів містом-кораблем, згадуючи Полтву, колись повноводну ріку, «років ще триста тому нею ходили  вітрильники з Ґданська і Любека, а в її водах голими руками ловлено змієподібних атлантичних вугрів». Море – відмінність Одеси та Львова, й водночас спільна паралель, яку можна провести між Балтикою та Чорним морем.

Можливо, спільного набагато більше? Італійські архітектори, затишні внутрішні дворики в будинках, бруківка на старих вулицях (звісно що, в Одесі вона іншого походження, але все ж), Оперний театр, любов до літератури – при бажанні можна знайти спільні точки.

Те, що порівнювати складно, але чим не можна не захоплюватись, – це архітектура. Чому порівнювати складно, бо Одеса та Львів будувались в різні часи та за різним задумом: якщо Львів – класичне середньовічне місто з колоцентричною мережею вулиць в центрі, то Одеса будувалась як місто-порт, одне з небагатьох міст тодішньої Російської імперії, забудоване за детально розробленим попереднім планом. Різні стилі, різні будівельні матеріали. Але менше з тим. Від порівнянь чи розбіжностей я не люблю Львів більше чи менше.

Мої улюблені архітектурні куточки Львова – це вулиця Генерала Чупринки з її віллами та старими будиночками; Котляревського, де стелі в парадних зберегли кольорові розписи; Дорошенка, де нещодавно я нарешті побувала всередині розкішного будинку банкіра Ландау; трохи віддалена вулиця Метрологічна, де вглибині заховалась вілла Юлієтка з чи не єдиним збереженим у Львові сонячним годинником; дерев’яні сходи в будинку Соломії Крушельницької; вулиця Івана Франка; затишна вуличка Рутковича з оригінальними брамами та балкончиками; арка Стрийського парку, і сам парк (хоча це вже природній куточок). Велике враження справив єврейський шпиталь (нині пологове відділення 3-ї міської клінічної лікарні) в нео-мавританському стилі, дивно, чому я раніше не гуляла вулицею Рапопорта. Продовжувати цю архітектурну прогулянку можна безкінечно, бо щоразу відкриваються нові місця, в які закохуюсь, а мій інстаграм поповнюється світлинами брам та львівських двориків.

Незмінні ритуали – ранкова кава в «Щось цікаве» після раннього приїзду потягом та келих вина з львівськими друзями в Café 1. Все решта – не за планом, бо вже давно зрозуміла: найкращі відкриття спонтанні та авантюрні. Деякі місця, звісно, я попередньо планую відвідати та шукаю, як-от чарівний будинок Шульців на Богдана Хмельницького, частіше ж мені подобається просто гуляти без карти, підказок друзів чи гугла, знімкувати будинки та цікаві деталі, й вже опісля досліджувати, що ж я побачила.

Львів, як і Одеса, вимагає не-поспіху, урівноваженності та щирого серця, він відкривається лише допитливому дослідникові, який хоче побачити щось більше, ніж просто туристичні крамниці та прописані в путівниках маршрути.

Побувавши у Львові десятки разів, потроху починаю відчувати себе тут майже «своєю». Приємним компліментом останнім часом для мене стали питання туристів «як пройти на Банкову» чи де-інде, отже мене вже сприймають за місцеву. А водій таксі здивувався, коли на питання «куди їдемо» я відповіла «додому, до Одеси», адже спершу вважав, що я зі Львова. Що ж, часточка мого серця назавжди віддана місту Лева, і що найбільше хочеться – щоб потяг Одеса-Львів справно ходив за своїм щоденним розкладом.

(Visited 384 times, 1 visits today)
Поділитись з друзямиEmail this to someone
email
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on LinkedIn
Linkedin
Pin on Pinterest
Pinterest




Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.