Сяніцький повіт — терен, що ховає у собі багато таємниць і зберігає скарби українського минулого. Долина ріки Сян з півночі обмежується пасмом Солоних гір, місцем давнього соляного промислу, а на півдні — західною частиною Карпат, Низьким Бескидом. У княжі часи саме цими землями пролягав Угорський шлях, тобто дорога з Русі в Угорщину. Її контролювала мережа укріплених городищ, а в Сяноці розташовувалася військова залога.

У пізньому середньовіччі, уже під контролем Королівства Польського, масово виникали села, основними мешканцями яких були русини-українці (зараз ми називаємо їх лемки, надсянці і бойки). Вони витворили свою самобутню культуру, з якою можна познайомитися під час нашої мандрівки.

Попри всі драматичні події XX століття, коли схід і південь Польщі намагалися позбавити української більшості, автентичне українське життя частково збереглося і розвинулося. Попри те, що частина церков була втрачена у вирі подій Другої світової війни, тут можна відвідати оригінальні дерев'яні храми, що їх відносять до східнолемківського та середньолемківського типу сакрального будівництва, оглянути збережені розписи в національному стилі, що були такими популярними в першій половині XX століття. 14 храмів на території Сяніччини зараз належать до греко-католицької та православної Церкви Польщі.

У новітній історії українського народу Щавне пов’язане з трагічними подіями акції «Вісла». Саме звідси 29 квітня 1947 року було відправлено перший ешелон з депортованими українцями на північ і захід Польщі. Зараз про це нагадує хрест, встановлений у 70-у річницю депортації.

Натомість місцева православна церква Успіння Пресвятої Богородиці (1888р.) є чудовою пам’яткою єдності українського народу, оскільки зберігає настінні розписи, виконані у 1920-х роках митцями-емігрантами з центральної України, власниками іконописної майстерні «Відродження» в Перемишлі.

Село Репедь демонструє нам зв'язок русинів, що селилися по обидва боки Карпат. У Мармарощині, в теперішній Румунії, є українське село з такою ж назвою. Румунською слово «repede» означає «швидкий потік». У 1970-х роках депортовані в рамках акції «Вісла» мешканці, яким вдалося повернутися до рідного села, під проводом о. Теодора Майковича, пізнішого єпископа УГКЦ, відновили церкву Перенесення мощей св. Миколая (1824р.) і організоване українське життя.

Тут знаходиться дерев’яна православна церква Архистратига Михаїла (1801-1803 рр.), що в групі «Дерев’яні церкви Карпатському регіону» внесена до реєстру Світової спадщини ЮНЕСКО. Вона є зразком т.з. східнолемківського типу сакральної архітектури, який був поширений на півдні Сяніччини.

Завдяки географічному розташуванню Команча виконує роль локального туристичного осередку на півдні Сяніцького повіту. Тут можна ознайомитись з двома церквами: православною, яку відбудували заново після пожежі у 2006 році, і греко-католицькою, яку перенесли у 1988 році із с. Дудинці. У Команчі є українська громада, переважну більшість якої становлять українці, які повернулись після депортації 1947 року. Важливим осередком культурного і релігійного життя для українців з цілої Польщі є товариство Сарепта, що від 1990 року утримує в Команчі однойменний реколекційно-освітній комплекс.

Команча і Вислік відіграли важливу роль в історії національно-визвольних змагань українців після Першої світової війни. У листопаді 1918 році тут утворено Висліцько-Команецьку республіку, що проголосила про входження до Західноукраїнської Народної Республіки. Сьогодні про це нагадує пам’ятний знак на цвинтарі в Команчі.

Найбільше село Сяніцького повіту, розташоване неподалік польсько-словацького кордону, у княжі часи тут, ймовірно, був один з прикордонних пунктів. У давнину Вислік складався з двох частин: Вислока Горішнього і Долішнього. В селі збереглася одна з двох церков (св. Онуфрія у Вислоку Долішньому, 1850-1853 рр.). У 1998 році у храмі було виявлено сховок з парохіяльними документами, що стали основою місцевого міні-музею церковного мистецтва.

На самому польсько-словацькому кордоні, при дорозі на Меджилаборці, розташувалося село Радошиці. На горбі над селом видніється дерев’яна церква св. Димитрія (1868 р.) з мурованою дзвіницею, а на південній околиці села стоїть скромна капличка. Зараз, як і в давні часи, ця капличка збирає велелюдні прощі поляків та українців, оскільки розташована над чудотворним джерелом у місці, де зливаються воєдино три потоки (рідкісне природне явище). Радошицьке джерело має доволі багату історію чудес та оздоровлень.

Мальовниче місто над Сяном, осередок східної Лемківщини, було одним із наймогутніших твердинь на заході Руського королівства, що підтверджують археологічні знахідки на сяноцькому замчищі. Тут можна оглянути сецесійну забудову площі Ринок, францисканський костел Преображення Господнього (XVII-ХІХ ст.), православну церкву Пресвятої Трійці (1784-1789 рр.) і ренесансно-класицистичний королівський замок (1523-1548 рр.) над стрімкою скелею. Сянок неодмінно зачарує вас своєю красою та атмосферою, тому запрошуємо насолодитися багатою культурною спадщиною та неповторним колоритом цього унікального міста!

Сяноцький скансен – справжній рекордсмен серед музеїв під відкритим небом, адже займає 38 гектарів і є третім за величиною у Європі! На його території знаходяться понад 100 споруд XVII-XX ст. – від повністю реконструйованого Галицького ринку, який дихає середньовіччям, до старовинних дерев’яних церков і костелів, ферм, млинів, вітряків, шляхетських садиб та багатьох інших чудово збережених артефактів. А головне – тут на вас чекає незабутня подорож у минуле бойківської, надсянської та лемківської матеріальних і духовних пам’яток українців.

Ви на власні очі побачите чудові зразки архітектури, що дивитимуться на вас з високих пагорбів, торкнетесь давніх традицій українського мистецтва та ремесел. Серед багатого архітектурного ансамблю скансену знайдете такі неймовірні пам’ятки, як старовинна лемківська церква Святого Духа, автентична бойківська хата чи унікальна надсянська капличка, а також колекція старих українських ікон.

Відвідайте Сяноцький скансен на правому березі Сяну, пориньте у чарівний світ історії та традицій й пізнайте справжню душу наших пращурів через їх неповторну спадщину! А тих хто хоче побачити гарну панораму Сяну, пропонуємо піднятися на невисоку оглядову вежу поруч з музеєм народної архітектури.

На краю пасма Солоних гір, звідки відкривається чудовий краєвид на долину Сяну, збереглися руїни середньовічного замку Соб’єнь. Замок був зведений ще у княжі часи з метою охорони торговельного шляху вздовж Сяну. Від 1389 року знаходився у власності шляхетського роду Кмітів. У XV та XVI століттях його двічі руйнували угорські війська, тож у XVI столітті Кміти продали його родині Стадницьких. Однак на той час об’єкт вже втратив свою стратегічну роль і вже не відродився. Останніми власниками Собєня була родина Красицьких (до 1939 р.). До наших днів збереглися фрагменти в’їзної брами.

Село в околицях Сянока знакове для українського минулого тим, що дало світові багато знаних людей, передусім представників духовенства. Перш за все це родина Котів, з якої походять поет Богдан-Ігор Антонич (його дід спочиває на при церковному цвинтарі) і дослідник Лемківщини Юліян Тарнович-«Бескид». У Чертежі збереглася найстаріша у Сяніцькому повіті дерев’яна церква Преображення Господнього (1740-1742 р.).

Село Добра – колиска шляхетського руського роду Добрянських. Перші поселенці були служками при королівському замку в Сяноці. Вважаючи себе шляхтичами згідно з давніми руськими традиціями, на підставі лицарського права і наявності привілею на заснування села, Добрянські близько 150 років боронили свій соціальний статус перед поляками як зброєю, так і в судах.

Церква, розташована у центрі села, видає своїми рисами споруду оборонного типу. Найцікавішим об’єктом комплексу є вежа-дзвіниця XVII століття, на другому ярусі якої розташована окрема надбрамна церква Воздвиження Чесного Хреста. Центральний храм Обрізання Господнього відомий від 1879 року (ймовірно, був перебудовою святині давнішого часу).

Унікальне прадавнє село, яке вже існувало у давньоруські часи, а на початок Другої світової війни у селі було понад 2000 мешканців, 80 відсотків із яких вважали себе українцями. Насамперед Улюч відомий тим, що тут народились такі визначні постаті, як Михайло Вербицький – автор музики гімну «Ще не вмерла Україна» та Іван Могильницький – провісник національного відродження Галичини.

Історія Улюча сповнена неймовірним драматизмом, із 1939 по 1945 рік воно не раз переходило від нацистських загарбників до совєцьких окупантів, аж поки не було віддане Польщі. У 1946 році тут точилися жорстокі бої між підрозділами УПА та Військом Польським, частина мешканців була депортована в радянську Україну, а вже у 1947 році під час горезвісної операції «Вісла», всіх хто залишився примусово виселили на новонабуті терени заходу Польщі.

До наших днів дійшла унікальна перлина місцевої архітектури, старовинна дерев’яна церква Вознесіння Господнього (1659 ст.) із давнім цвинтарем навколо. Храм розташований на невисокому мальовничому пагорбі, підйом на нього та огляд сакральної перлини це чудова можливість власноруч торкнутися потужного історично-культурного пласту, який створювали наші предки ще з часів сивої давнини.