Андрій Пілінкевич – це вчитель і учень, історик і підприємець, науковець і екскурсовод. Він вчить інших і постійно вчиться сам. Андрій Пілінкевич поєднує різні роботи, і не боїться спробувати щось нове. Він надзвичайно любить свій край, і відкриває його туристам. А ще з ним цікаво бути в турі, і спокійно можна йти в гори…
– Чому ви – історик, науковець – стали екскурсоводом?
– Я дуже люблю історію, свій рідний Львів. І коли я залишив викладацьку роботу, то вирішив зосередитись на екскурсійній діяльності. Вважаю, що треба більше популяризувати нашу історію, традиції, культуру. І саме у сфері туризму можна застосувати свої знання, вміння, навики… Поділитися з людьми, аби вони краще зрозуміли і пізнавали наш край, нашу Україну.
– Тобто мета благородна – популяризувати рідний край?
– Так. І це мені подобається.
– Але Ви не відразу пішли на курси екскурсоводів?
– То цікава історія. Коли я працював у музпедучилищі (згодом Педагогічний коледж ЛНУ), викладаючи суспільні дисципліни, організував там ще у 1996 році краєзнавчий гурток. Ми зі студентами брали участь у конкурсах краєзнавчих пошукових робіт, і це мене захопило.
Заняття я старався проводити не стандартно – в аудиторії, а в музеях, просто неба на екскурсіях, щоб більше зацікавити. Згодом, у 1998 році, я разом зі студентами, учасниками гуртка пішов на курси екскурсоводів при Фонді св. Володимира.
– Тобто ви зі студентами вчилися разом?
– Так, звичайно. Ми разом вчились і створювали проекти. У 2002 році я організував навчальний альманах «Львів – місто, в якому я живу і навчаюсь», в рамках якого ми зі студентами і викладачами різних музичних дисциплін (а це було музичне відділення коледжу) намагались пізнавати минуле Львова через музичне мистецтво. В результаті ми представили кілька театралізованих проектів. Було цікаво всім. До речі, у 2017 році вийшов друком навчально-методичний посібник, де описано цю нашу багаторічну роботу.
В екскурсійній сфері треба постійно вчитися, зрештою, як і будь-якій іншій. Немає такого дня, щоб я не читав. Це може бути книжка, журнал, інтернет. Але постійно треба пізнавати щось нове.
Більше того, скажу, що цими одними курсами я не обмежився. Після них були ще одні. Знову у фонді св. Володимира. І мені це було цікаво, бо я пізнав ще більше нового. Згодом були курси від “Мандри Плюс”. Потім мене запросили на курси екскурсоводів вже як викладача, де ділюся зі слухачами інформацією на різні теми.
– Спочатку ви пізнавали Львів?
– Так, бо це моє рідне місто. Згодом мені стало цікаво, що робиться трохи далі від Львова, і я натрапив на оголошення від туроператора “Відвідай”, який набирав на курси екскурсоводів по Закарпаттю. До цього я знав Закарпаття досить непогано. Мені так здавалося. Бо я ходив в туристичні походи з товаришами ще з 9-го класу школи. Але не вникав в те, що стосувалося історії, культури, традицій. І з “Відвідай” я просто закохався в Закарпаття. А далі були ще курси по Гуцульщині, Поділлі…
– Але найбільше вас зачарувало…
– Закарпаття…
– Чим?
– Закарпаття мені близьке. Я люблю гори.
– Гори – це й Гуцульщина.
– Так, але на Закарпатті і гори, і рівнина, і тепло, і холодно. Є термальні басейни, виноград і вино. Замки, чудові міста і мальовничі села. Одне слово, набір емоцій. А найголовніше, що там чудові люди. І коли я їду на Закарпаття, то ніби їду до себе додому. А потім знову хочеться до рідного Львова.
– Який Львів вам до душі? Які улюблені вулиці і місця?
– Однозначно, найцікавіша центральна частина міста. Але яке місце улюблене? Я не задавався цим питанням. Та сентименти маю до того місця, що біля готелю “Жорж”, де колись був магазин “Каштан”, у якому в радянські часи продавали речі за валюту. Саме в будинку, де був розміщений “Каштан”, жила моя бабуся. І тому мої яскраві спогади з дитинства якраз пов’язані з тою дільницею довкола готелю “Жорж”.
– Ви пам’ятаєте свою першу екскурсію?
– Ні… Напевно, то була екскурсія для моїх студентів. Але, чесно кажучи, то було занадто давно. Найімовірніше, я хвилювався. Будь-яка перша екскурсія – то хвилювання. З досвідом хвилювання проходить, але завжди є інтрига – яка буде аудиторія. І обов’язково треба підготуватися. Перед кожним своїм виїздом я щось підчитую, щоб розповісти щось нове і щоб не повторюватися.
– Не страшно вирушати у дорогу, зважаючи на безпеку?
– Звичайно, безпека на дорогах – то важливо. Але багато вже доріг відремонтовано. І найголовніша проблема в інфраструктурі вже не дороги, а – туалети. Як вчила мене бабця, а вона вчила різним речам, наприклад, як купувати на базарі, то казала: “Треба дивитися на продавчиню. Вона має бути чиста. А господиня вдома визначається за чистотою туалету. Якщо чистий, доглянутий туалет, то все добре”. А в Україні, і у Львові, зокрема, проблема з громадськими вбиральнями. Хоча ситуація виправляється. На Синевирському перевалі, наприклад, вже є сучасний туалет з сенсорами.
Якщо розвивати інфраструктуру, все більше людей буде до нас їхати.
В Україні туризм тільки от-от почав розвиватись. А в нас думають, що він такий уже розвинений! А як на мене, це тільки початки туристичної галузі в Україні. Перспективи величезні, перш за все, для внутрішнього туризму.
– Яка мандрівка запам’яталася?
– Мабуть, коли я вперше поїхав в тур “7 днів навколо Карпат”. Мене вона зацікавила. Чесно кажучи, такі тривалі подорожі – це розкіш. Бо я не маю часу протягом тижня дозволити собі тривалі подорожі. У робочі дні я займаюсь виготовленням меблів. (Авт. – ознайомитись, а може, щось і пригледіти собі Ви можете на сайті www.wssl.info)
– Тобто головний заробіток – бізнес, а туризм – це хобі для душі?
– Так. Меблями я почав займатись ще працюючи у коледжі. Зранку пари, а по обіді меблі. Треба ж було десь гроші заробляти.
Мені подобається поєднувати різні види діяльності. Інакше я би тим не займався. Мені й у коледжі подобалося працювати, але зарплата там була мізерна, перспектив не бачив, система радянська, тому я змушений був піти.
– Коли ви залишили викладацьку діяльність?
– У 2009 році.
– Скільки років ви співпрацюєте з “Відвідай”?
– П’ятий рік.
– Чому саме з “Відвідай”?
У “Відвідай” надзвичайно гарно продумані подорожі. Колектив молодий і креативний. Є взаємодопомога і взаємовиручка – це надзвичайно гарна риса, яка характеризує людей, які працюють в “Відвідай”. З колективом приємно працювати.
Ще подобається популяризація нашої культури, традицій, історії. Насправді, як би це пафосно не звучало, ми займаємося лагідною українізацією. І це треба робити. Бо, на жаль, у нас бракує популярного для людей. Є в нас чудові науковці, які пишуть про наш край, є етнографи, історики, але популярного дуже мало. А “Відвідай” якраз займається тим сегментом. Навіть такий момент, коли туристів на вокзалі керівники туристичних груп зустрічають у вишиванках, це теж важливо і потрібно.
– Який вік ваших туристів?
– У мене були туристи від 2 рочків.
– Огооо!
– Я теж був здивований. Батьки, мабуть, героїчні люди. Я би, наприклад, не взяв з собою дворічного малюка.
Ще у мене в новорічному турі була одна пара зі Стрия, яка мені дуже запам’яталася. З нею ми святкували Новий 2016 рік. Чоловік, наскільки пам’ятаю, з 1928 року, а його дружина – з 1931-го… Ви би бачили, як вони танцювали!!! І як жінка співала французькою мовою! То було феноменально!
До речі, святкували вони, як і інші туристи, до 3-ї години!
– Траплялись курйози?
– Курйозів дуже багато. У кожній поїздці. Але з огляду на те, що все відбувається у режимі нон-стоп, то не завжди всі курйози запам’ятовуються.
Якось була історія, коли керівник групи зайшов в автобус на Синевирі, оглянув, ніби всі є, та й поїхали. За деякий час дзвінок йому. “Мене забули на Синевирі”, – турист телефонує. Автобус великий, не розвернеться. Дорога тоді була ще не відремонтована. Залишалось тільки чекати того туриста. А керівник групи тим часом підійшов до жіночки, з якою сидів той турист, і питає: “А чому ж Ви не сказали, що вашого сусіда немає?”. “А він мені ще у Львові не сподобався!!!”, – сказала жінка.
А ви знаєте, люди у мандрівці стають, як діти. Вони питаються дуже багато… Треба їх організовувати, направляти. Люди відпочивають насправді. Віддаються у руки екскурсоводу. А йому треба думати про те, як організувати все, колесо в автобусі швидко поміняти з разом з водієм, якщо треба.
– Приємні моменти з мандрів пам’ятаєте?
– Та переважно гарні моменти. Знаєте, якщо екскурсія вдалася, люди задоволені, то це, напевно, найкращий гарний момент.
– А потім в анкетуванні, яке в кінці туру, всі поставили “десятки” (найвищий бал)…
– Якщо “десятки”, то це супер.
– А таке буває, щоб всі ставлять “десятки”?
Так. І то доволі часто. Бо було справді цікаво. І це, напевно, найголовніше. Бо виділяти з-поміж подорожі який момент складно, тому що це комплекс вражень, подій…
Але пам’ятаю відгук туристів з Канади українського походження. Вони, відвідавши багато країн світу, казали про українських гідів таке: “Тут найкраще працюють з людьми”. Було дуже приємно почути такий відгук, хоча він був адресований не конкретно мені, а йшлося про українських гідів загалом.
– А у вас є ідеальний образ туриста?
– Ми всі не ідеальні. Думаю, що й ідеального туриста немає, тому що всі люди різні. У кожного є своє зацікавлення. Кожен їде у туристичну подорож зі своєю метою. Один не задає питань, другий задає багато, третій – забагато… Комусь поговорити, комусь поспати, комусь подивитись на красу природи… Тут треба бути маленько артистом.
– Маленько… Ви вже по-закарпатськи говорите…
– Є таке… Часом коли приїжджаю додому, то дружина каже: “Та все, вже зупинися. Ти не в Закарпатті”. А я часто вставляю закарпатські слова. Але це добре, чути і розуміти закарпатців. Коли я школярем вперше поїхав на Закарпаття, то мені тоді було мало що зрозуміло з місцевого діалекту. Особливо, коли закарпатці швидко говорили. Хоча мова та сама. Але діалектизми вирізняють закарпатців, зрештою, як і галичан. Тепер мені легко відрізнити, хто з якого регіону.
– Ви можете сказати найбільш поширені слова на Закарпатті?
– Йоу… То в мене вже всі туристи знають те слово. Воно означає “так, добре, гаразд”. І як в нас кажуть “то такє”, там кажуть “то такоє”…
– У які тури ви найчастіше їздите?
Дво-триденні тури. Найчастіше у Закарпаття. Часом на Гуцульщину люблю поїхати. Там теж дуже гарно і чудові люди. І люблю, коли у нас є тури, під час яких з туристами можна піти в гори. От це дуже-дуже люблю! Похід у гори, навіть за гарної погоди, потребує великої відповідальності. Багато хто нехтує правилами безпеки, а це просто неприйнятно.
– Скільки разів Ви були в горах?
– О-о-о, я того не рахував і не буду рахувати…
– Наскільки я зрозуміла, в гори Ви почали ходили, ще коли були школярем…
– Так. У школі я займався у туристичному клубі. Потім так склалося, що колєги розійшлися в різні сторони. Згодом знову зібралися. І вже традиційно зі своїми шкільними друзями щороку ходимо у гори компанією з трьох Андріїв. Два роки не ходили в гори через те, що один з наших друзів був на війні. А так ми ходили у гори на два, три або п’ять днів…
– Де в горах були?
– У Карпатах практично всюди. Найбільше мені подобаються Чорногора і Ґорґани. Останні поза всіма рейтингами, тому що це надзвичайне місце з первісною природою.
Якось ми були в Мармаросах, які також називають Гуцульськими Альпами, – це Рахівсько-Чивчинський масив на кордоні з Румунією. Тоді ми хотіли підкорити мармароський Піп-Іван, але погода абсолютно цьому не сприяла. Ми йшли три дні, і весь цей час падав дощ. Настільки сильний дощ, що я такого ще у своєму житті не бачив. Усі були підготовлені: мали відповідне взуття і одяг. Але це було так, ніби ти стоїш, а на тебе хтось з відра виливає воду. Видимості не було. Туман. Ми боялися заблукати і опинитись в Румунії, і не зійшли тоді на гору. Запитали в місцевих чабанів стежку до Ділового. Нам її показали. І тут дощ в один момент перестав. І перед нами був ліс: такий первісний, з великими старими ялицями, поваленими деревами… Ми через них перелазили. А на стежці після того дощу один за одним, таке враження, що вилазили при нас, гриби білі. Ми тоді багато назбирали їх! Все виглядало як у казці! А потім місцеві кликали нас подивитися на ведмедів…
– Тих, що у дикій природі?
– Так. Місцеві кажуть: ”Ходіть з нами. Ми вам покажемо ведмедиків”. Ми відмовилися. Бо були настільки втомлені, що ледве злізли з тих гір. Але подивитися на ведмедиків було б цікаво. Тому що за всі роки походів Карпатами ми не бачили в дикій природі вовків, ведмедів, рисів. Хоча, може, то добре, що не бачили. (Сміється). Бачили лисичок, косуль, змій багато…
– Коли, в яку пору року, краще мандрувати?
– У будь-яку пору року. Навіть якщо падає дощ.
– А якщо сніг, холодно і замело?
– Розгрібаємо сніг і вперед.
