Листопад. Місяць пронизливого передчуття зими, коли стихає розмаїття природних барв, опале, вологе листя з легким, прощальним сумом шурхотить під ногами, небо втрачає свою глибоку синь, і все частіше лягають тумани. Саме туман – щільний та тривожний супроводжував нашу подорож разом з «Відвідай» історичними пам’ятками Львівщини, надаючи поїздці магічного ореолу, викликаючи стійкі асоціації з сивою давниною.
Ранок був холодним та непривітним, але ми вирушили в путь від Бродівського історичного музею в піднесеному очікуванні цікавих пригод та нових вражень.
Нашій групі неймовірно пощастило з гідом. Директор Бродівського музею Василь Стрільчук – людина дійсно енциклопедичних знань та глибокого професійного досвіду. Разом з ним наш вояж крізь туман століть виявився надзвичайно пізнавальним, море інформації сприймалося легко, а атмосфера склалася душевна та невимушена.
Туман на горі Жбир
Отже, пробираючись крізь туман на невеличкому, комфортабельному бусі, ми дісталися гори Жбир поблизу Ясеніва, на якій в наші часи споруджено монумент в пам’ять про загиблих воїнів дівізії «Галичина».
Кажуть, що в ясну, сонячну погоду з гори відкриваються чудові краєвиди. Ми не мали можливості в цьому переконатися на власні очі, тому, пощастило насамперед тим, хто має потужну уяву.
Олесько. Туманна давнина
На шляху до Олеського замку ми відвідали затишне кафе, де зігрілися та підбадьорилися кавою-чаєм. Все ще сподіваючись хоч на слабкий промінчик сонця (побачите далі, що всі сподівання виявилися марними), наша різношерста компанія перетнула браму одного з найдавніших замків України (перша згадка про нього відноситься до XIV ст.).
Я неодноразово відвідувала Олеський замок, але вперше – у супроводі екскурсовода. І, скажу вам, що зробила для себе чимало відкриттів в експозиції.
Наприклад, ці двері – єдиний автентичний предмет замкового інтер’єру, вцілілий під час драматичних історичних колізій.
А на цей чудовий ансамбль списа та літаври біля гігантської композиції «Битва під Віднем» і взагалі ніколи уваги не звертала.
З кожним відвідуванням замку все більше закохуєшся в його експозицію. Старовинні меблі та рідкісна колекція української ікони, цінна портретна галерея, пастельні від часу гобелени та неймовірна дерев’яна скульптура Пінзеля – кожному знайомому експонату з фондів Львівської галереї мистецтв радієш, мов давньому знайомому.
А як можна не закохатися в дивовижний парк навколо замку, пронизаний наразі легким осіннім сумом. Випливають з туману вічнозелені свічки-кипариси, які оберігають стрункі фігури юної пари – зворушливої скульптури сучасного митця. А десь там склонилася верба, під якою за кіношною легендою відтинали голову Міледі. Серед пожовтілого очерету сумує безлюдна альтанка, вічні леви охороняють замок і чомусь щезла карета, на якій колись можна було проїхати парковими алеями у супроводі справжнього «гетьмана». До наступної зустрічі з Олеським замком мені залишаться тільки миттєві милування його величною постаттю з вікна автобуса по дорозі з Бродів до Львова.
Туманна доля Підгорецького замку
Відомий привидом Білої пані, сам, немов привид, виплив з непроглядного туманного молока витончений силует Підгорецького замку.
Чудовий взірець європейської архітектури XVII ст. нагадує сьогодні величну, але поранену істоту. А можливо, це елегічна атмосфера пізньої осені також додала трохи смутку шляхетному образу. Палац пережив чимало драматичних сторінок – пожежі, пограбування, перебування в якості військового штабу та туберкульозного санаторія, але вистояв. Наразі тривають повільні реставраційні роботи – на культуру грошей і в кращі часи не вистачало, а замок продовжує тихо згасати. Чомусь пригадалися відомі замки долини Луари, на збереження та популяризацію яких заповзятливі французи грошей не шкодують.
Про минулу одіозну славу інтер’єрів замку розповідають репродукції.
Проте одне приміщення споруди все ж таки доступне для відвідування та має неабияку популярність. Це театралізоване підземелля, де облаштована майстерня середньовічних алхіміків та виринає серед повної темряви «привид» Білої пані, яка за легендою була задушена ревнивим чоловіком та не може століттями знайти собі притулку в анфіладах палацу. Цілком зрозуміло, що в наших дітей спуск в таємниче підземелля викликав неймовірно бурхливу реакцію.
Широка алея в інтер’єрі старих грабів пролягає від замку до діючого Костелу Св.Йосипа – родової усипальниці родини Жевуських, куди ми, на жаль не потрапили, бо екскурсія відбувалась в будній день.
А ось залишками унікального італійського саду вдалося помилуватися, хоча його тераси були практично втоплені в здавалося, що вже в споконвічному туманному мареві. Ми їхали з Підгірців з легким сумом, а самотня замкова споруда, проводжаючи нас, повільно танула в тумані.
Цікаво, що свого часу в наших Бродів та Підгірців був один власник – Станіслав Конецпольський.
Монастир на Пліснеську
Наш подальший шлях проходив через городище Пліснесько, чия літописна історія сягає часів Київської Русі. Пліснесько відоме стародавніми могильниками, які привертають до себе чималий інтерес археологів та шукачів скарбів.
Найбільшим враженням від відвідування церкви монастиря став для мене еклектичний іконостас, що поєднав у собі об’ємну скульптуру та живопис.
На території монастиря знаходиться цілюще джерело, з якого ми, не зважаючи на пронизливий осінній холод, покуштували чистої, крижаної води.
Легенди Підкаменя
Вже вечоріло, коли наша група з відчуттям легкої втоми від вражень та емоцій дісталася кінцевого пункту екскурсії – Підкаменя. Магнетизм цього місця вражає. З монастирського пагорба відкривається вид на легендарний Чортів камень, який, за припущенням, багато тисячоліть тому спочивав на дні стародавнього моря. Його гіпнотичний силует виринув з пелени вечірнього туману, як символ вічної переваги природи над людиною. На мить здалося, що на всій землі запанували холод та вітер, підкорені владній енергетиці язичницького диво-каменя.
Ці враження зникли, як тільки ми зайшли на подвір’я Крестопроісхожденського чоловічого монастиря, який набув сучасного вигляду у XVIII ст.
Благодатна тиша розлилася у повітрі старовинного комплекса, на території якого живуть та працюють 6 ченців. Один з них, брат Захарій, надзвичайно інтелігентна та світла людина, додав до розповіді пана Василя чимало цікавих фактів та познайомив нас зі скарбами монастиря.
На жаль, багато автентичних святинь було знищено та пошкоджено війнами та пожежами, проте навіть копії священних ікон вважаються чудотворними. Легендарна коронована ікона Божої Матері обрамлена цінними дарами зцілених людей.
Інша святиня, що знаходиться в знеструмленому головному храмі закровоточила напередодні трагічних подій сьогодення.
Відреставрована підземна церква була за радянських часів братською могилою політв’язнів.
А в частині монастирських приміщень досі функціонує психоневрологічний диспансер, деякі мешканці якого вільно пересуваються територією монастиря.
Дві визначні вертикалі домінують над монастирем – велична вежа костелу, схована наразі під риштуванням, та коринфська колона зі скульптурою Богоматері, яка потемніла в страшні часи безвір’я і самоочищується сьогодні, все більше виблискуючи позолотою.
Я залишала монастир в твердому намірі ще неодноразово сюди повернутися, бо в його багатостраждальних, простріляних війнами стінах зберігається істинний дух всепереможної віри.
Брат Захарій проводив нас за браму і довго стояв, дивлячись нам услід . У мене й досі перед очима його маленька постать мужньої людини, самовіддано працюючої над відновленням монастиря та збереженням його святої спадщини.
Сповнені дивовижним почуттям співпричетності до вічних цінностей, ми поверталися додому. А що ж туман? Він зник у темряві, щоб знов і знов повертатися в осінню негоду, викликаючи теплі спогади про неймовірний «туманний» тур, організований справжніми професіоналами туроператора «Відвідай», закоханими в свою землю і свою справу.
Автор тексту та фотографій: Тетяна Боднар
