Розширюючи кордони свідомого

Як часто ми ідимо в далекі світи, щоб  побачити і знайти щось виняткове. І забуваємо, що щось неймовірне може бути  як кажуть “під боком”. Ось ми з сином і вирішили, що Львівщина заслуговує на нашу увагу і поїхали в тур “До тисячі святих”. Направду це була цікава подорож – Меденичі, Трускавець, Борислав і Дрогобич. Ця подорож відбулася на самого Дмитра неймовірно теплого дня. Служба Божа зібрала біля храму в Бориславі багато люду і я сиділа на подвір’ї і тішалася сонячному промінню. Службу було чути далеко і здавалося, що це найкращій день життя. Під закінчення о. Роман “знайомив” бажаючих зі святими, представленими в храмі. І тут чітко пролунала його відповідь на чиєсь питання: “Ну чого боятися? Перехреститися і вперед. Не бійтися відкривати в собі щось нове” І тут ще голосніше “Ви самі в собі боїтеся скарби відкрити, самі собі кордони внутрішні поставили”.

Наприкінці подорожі ми відвідали в Дрогобичі храм святого Юрія. Якєсь дивне відчуття було там, ніби як живий і не живий. А які розписи! А образ Марії Сніжної!… Думала, що ця традиція більш західна, а тут справжня православна ікона Марії. І так дивиться на мене!

Ми верталися вже зовсім пізно та якісь не змучені, А… щасливі. Пройшло ще кілька днів і мені захотілося записати враження від подорожі. Я сиділа  над аркушем біленького паперу, а переді мною лежала книжечка з історії храму . І ікона в ній. І чомусь пригадалися слова отця Романа, що ми самі не хочемо відкривати внутрішніх кордонів. І я написала….

Я додаю той текст. Та саме неймовірне, що я нічого і ніколи не писала нічого подібного. Просто на якусь мить втратила свої кордони. Просто розширила. Головне – почати. І мій початок був… з подорожі. Іноді варто розширити власні межі географічні. Так що – вперед. І найголовніше – не боятися! Ось така історія…

На храм святого Юрія міста Дрогобич і образ Марії Сніжної

Той давній храм на окраїні міста
Зліплений з дощок – дивного тіста.

Старі ікони – як очі долі
Бачили люд свій в горі – неволі.

Позапливали сльозами-росою,
Кличуть до Бога іти за собою.

Мовчки поглянуть на мене і тебе
Старі ікони, що зійшли з неба.

Тихо дивилась на мене Марія.
Так, щоби збулася її надія

Нам віддавала сина – дитину,
На злії руки, злую годину.

Знала усе це, та не боялась,
І на землі серед люду з’являлась:

“Людоньки добрі! Бога любіте!
І до старого храму ходіте!

Бо як забудете Бога-Месію,
То і не буде в житті надії…”

Клякну в коліна я перед Богом.
Хай буде легкою наша дорога!

Знаю, що тяжко, та буду ходити,
Буду ходити та говорити:

“Ой люде-люде! Мій ти народе!
З батька до сина і в роди роди

Віру давнішню в Святого Бога
Ви зберігайте, та легкою дорога

Буде у неньки, у України…
Тільки би були всі ми єдині…

Тільки постали брат та за брата,
Буде Україна красива- багата!”

До церкви старої люди прибудуть,
Богу за ласки дякувать будуть.

Свята Марія Ісуса приймала,
Людям, у світ, все, що мала віддала.

Стара ікона плакала рано
І окропила сльозами рани.

З ран тих постали нові покоління,
Та не забули слова моління:

“О Діво юно, Мати Святая!
Про нас не забудь, Маріє, благаєм!

Голову схилим до Тебе в храмі,
Тільки була би Ти весь час із нами”…

В старій церковці свічку поставлю,
За все те, що маю, Бога прославлю.

Маю не мало, а кажуть бідна,
Маю я маму та мову рідну.

Маю я сина і трохи неба.<
Маю я те, що для щастя і треба.

Лише не маю я все спокою
Та і не бачу я кінця бою…

Встану я рано та буду молити,
За мир в людських душах Бога просити:

“Боже наш, Боже! Небо святеє!
Немаєм спокою- надіємсь на теє…

Страшно , нам, Боже, за мир воювати..
Та вже не страшно за волю вмирати….”

Стара ікона від сліз потемніла,
Бо перед нею мати просила

Щастя дитині , стокій і долю
І розірвати пута неволі…

Давно то було як мати та жила
І до старої церкви ходила…

В храмі у тому не служаться служби,
А серед люду не маємо дружби…

Автор: Юлія Жмінковська

(Visited 185 times, 1 visits today)
Поділитись з друзямиEmail this to someone
email
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on LinkedIn
Linkedin
Pin on Pinterest
Pinterest




2 в “Розширюючи кордони свідомого
  1. Коли Душа говорить, то їй все одно , чи її ще хтось чує. вона говорить вірщами, сльозами, радісною посмішкою. Вона молиться і розмовляє саме з вами. Бережіть це спілкування. Перші кроки бувають різні. Головне , що вони є.

  2. Розширюючи кордони, раджу не забувати про граматику і пунктуацію ))) Загальну грамотність ніхто не відміняв, навіть у таких духовних розповідях )))

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *