Перейти на Головну сторінку
+38-(032)-255-36-55
+38-(067)-50-88-667

vidviday.com.ua@gmail.com

УВАГА: примітки біля дат позначають наявність вільних місць ('+' більше 10 і '!' менше 10 місць)



Шпацер львівськими підземеллями

У середньовіччі кати отримували чайові, жебраки об’єднувалися у профспілки, а монахи-відлюдники за гроші відмолювали гріхи меценатів

До теми львівських підземель повертатися завжди цікаво, а підземний туризм у місті Лева стає щораз затребуванішим. Не залишає сумніву те, що найкраще вивчати готичні мури та середньовічне життя Львова саме нижче рівня бруківки, що й пощастило здійснити журналісту “Ратуші” минулої неділі. У межах проекту “Львівські шпацери” туроператор “Відвідай” організував свою найпопулярнішу екскурсію — найбільшими підземними галереями нашого міста.

Найстаріші міські приміщення

Під комплексом Домініканського монастиря на площі Музейній розмі¬щені вражаючі підземні мури — у довгих галереях та просторих залах майже фізично відчутний дух історії. “Це найстаріші приміщення Львова, — наголосив екскурсовод Любомир Воробій. — Це залишки підземної частини палацу князя Лева Даниловича, перший камінь якого було за¬кладено на цьому місці у 1270 році”. Передісторія будівництва княжого палацу, на жаль, пов’язана з сумними подіями, розповів екскурсовод. У 1268-му році син Данила Галицького вбив свого кума, литовського князя Войшелка за те, що той, постригшись у монахи, відрікся від престолу у Вільнюсі й подарував його не князю Леву, а його рідному братові Шварну Даниловичу. Це викликало величезний негативний резонанс у Європі, а Шварно був вигнаний з престолу та ще й поплатився за гріх брата своїм життям. Лев Данилович був змушений покинути столицю у Холмі та Володимирі й перебратися у місто Лева, йому ж призначене. Виходить, саме цій трагічній сторінці в історії ми завдячуємо розвитку та розквіту Львова.

Поважна професія — кат

Один із залів підземелля присвячений темі тортур: тут стоїть невеличка шибениця з гаком, грубка з вугіллям і воскові фігури з виразом невимовного страждання на обличчі. Як відомо, катування у середньовіччі були справою буденною, і чи не всіх, кого підозрювали у злочинах, перед оголошенням вироку суду віддавали у руки ката, аби вони у своєму злочині зізналися. “Кат виконував важливу суспільну функцію і вважалося, що він не винен у вбивстві людини, а відповідальність за це несуть судді, — розповів пан Любомир. — Катами у Львові в середні віки працювали німці, поляки, та українці за це не бралися, мабуть заслабка слов’янська натура для такої роботи... Кат отримував зарплату, окремі такси були на відрубування голови, повішання, ламання рук-ніг. А ще кат отримував чайові від жертви — так було прийнято”. Варто за¬значити також, що людей благородного походження страчували на площі Ринок відрубуванням голови, а простих громадян вішали на горі страт — сьогодні це пагорб над Краківським ринком.

Історія катівства Львова знає не один курйозний випадок, зазначив екскурсовод. Так, 1774-го року на площі Ринок страчували шляхтича зі села Стара Сіль, який мав сексуальний зв’язок зі своєю донькою, від цього в них народилася дитина, яку батько з донькою задушили. Згодом дочка вийшла заміж, та невдовзі разом зі своїм батьком вони вбили і молодого чоловіка. Їм присудили поламати руки і ноги, виколоти очі, потім відрубати руки-ноги, а потім відрубати голови. Притому, спочатку це робили доньці, й батько мав на це дивитися, а потім це мали зробити з батьком. Крики нещасних були настільки страшними, що стративши жінку і перейшовши до катувань чоловіка, кат зомлів, а жертву не було кому добити...

Була й веселіша історія, запевнив пан Любомир. У 1508 році одному шляхтичеві кат завдав невлучного удару сокирою по шиї, а двічі вбивати людину не можна було. Шляхтичу зашили шию, він вижив, а потім подав до суду на магістрат за те, що з ним некваліфіковано повелися. І що б ви думали? Чоловік ще й виграв у тодішньої місцевої влади матеріальну компенсацію за моральні збитки!

Профспілка жебраків

У наступному підземному залі стоїть воскова фігура жінки-жебрачки. Львівські злидарі — окрема каста й окрема тема. Схоже, наше місто навіть у варварські середньовічні часи було цивілізованим та організованим населеним пунктом. Адже навіть жебраки були поділені на категорії й не всім було дозволено просити милостиню, зазначив екскурсовод. До першої категорії злидарів належали хворі та інваліди, до другої — ті, хто втратив свій маєток із різних причин. Цим двом категоріям офіційно дозволяли жебрати на вулицях Львова.

До третьої категорії належали симулянти або “зайди”, їм старцювати заборонялося, їх переслідували, на них влаштовували облави, їх виганяли з міста. Справжні ж злидарі об’єднувалися у профспілку, тоді це називалося цех. Львів мав свій цех жебраків, на чолі якого стояв обраний колективом війт. Війт представляв інтереси жебрачої громади перед магістратом, порядкував в організації, розставляв жебраків по визначених місцях, збирав із них податки у скарбницю цеху. Ті, хто мав місце біля храмів, мали віддавати десяту частину свого заробітку в спільну касу.

Інколи до жебрацтва доходили через комічні ситуації, зазначив екскурсовод. Наприклад, доволі відомим був один жебрак, який стояв біля Катедрального собору до Першої світової війни. Колись це був добропорядний громадянин, шляхтич, який захворів на ігроманію. Якраз у Львові з’явилися лотереї, і чоловік став постійним покупцем лотерейних квитків. Так він втратив більшість маєтку. Його просили зупинитись, аби не втратити все, і він врешті погодився. Зав’язати з цим ділом вирішив своєрідно: купив останній лотерейний білет і міцно приклеїв на двері свого дому. Аж невдовзі виявилося, що білет виграв чималеньку суму. У лотерейній конторі вимагали білет, тож чоловік зняв двері й відніс їх у контору. Працівники двері залишили — щоб начальство з’ясувало, а згодом з’ясувалось, що білет нічого не виграв, що то була помилка. А поки в чоловіка не було дверей, злодії винесли звідти абсолютно все, і так він став злидарем.

Випливла — отже, відьма

У кінці підземної галереї стоїть біла скульптура — красива жінка з мокрим волоссям нещасно похилилася і у відчаї заламала руки. “У середні віки багатьох жінок звинувачували у відьомстві, — розповів Любомир Воробій. —Перевірка на відьмацтво була жорстокою: жінку кидали у воду. Втопилася — виходить, була не винною. Вижила — отже, відьма. Тож її передавали в руки інквізиції, де під жахливими тортурами жертва зізнавалася у всьому. Перед нами — скульптура жінки, яку звинуватили у відьомстві, топили, а вона випливла і знає, що на неї чекає”...

Практичне призначення монахів-відлюдників

Є у домініканському підземеллі одне приміщення, стилізоване під скромне житло монаха-відлюдника. Як відомо, монахи-аскети зачинялися від світського життя в особливо спартанських умовах — у печерах, на стовпах, у земельних ямах. Були монахи-відлюдники і в домініканському підземеллі та ще й виконували неабияку соціальну функцію, розповів провідник. Річ у тім, що відлюдників вважали живими мерцями, а отже, їхні молитви, за тодішніми переконаннями, до Бога доходили швидше, ніж інші. Тож багаті люди, які вели розкішне життя, а потім хотіли врятувати свою грішну душу, переписували на монастирі та церковні ордени свої маєтки, траплялось, цілі села. А в обмін за такі дари відлюдники молилися за меценатів.

Історія чорної княжни

У XVI столітті в мурах Домініканського монастиря знайшла прихисток Гальшка Острозька — найбагатша наречена країни і водночас дуже нещасна жінка, на руку якої претендували маса негідників, і яку силою двічі віддавали заміж. У стінах монастиря Гальшка переховувалася від старого жорстокого чоловіка — польського воєводи. Тут її шлюб із ним визнали недійсним, тут її обвінчали з коханим. Але воєвода облогою і перекриттям водогону захопив монастир, коханого Гальшки вбив, а її забрав до Польщі зі собою. Та маєтки дружини захланному воєводі так і не пощастило успадкувати — він помер раніше за неї. Через свою нещасливу долю Гальшка весь час носила чорний одяг, і за те її називали чорною княжною. Але ця жінка була патріоткою, наголосив екскурсовод. Вона повернулася в Україну і дала основну суму грошей на закладення Острозької академії.

Доленосні мури

Найбільш просторий підземний зал міста Львова розташований під церквою Преображення Господнього на вулиці Краківській. Підземні галереї під цим храмом чудово відрес¬тавровані, доглянуті й прикрашені кованими виробами. Тут є підземні каплиці з вівтарями, а довгий перехід тягнеться під вулицею Корнякта аж до не менш старовинних підвалів сусідньої кам’яниці. В середньовіччі ця територія була узбіччям міста, за нею починався оборонний мур, а на місці нинішнього храму були житлові будинки.

На початку XVIII століття цю територію віддали ордену монахів-тринітаріїв, що викуповував людей із турецького полону. На кошти багатих міщан монахи збудували храм, а підземну частину під ним використовували як кладовище. Доля костелу тринітаріїв була нещасливою, за кілька десятків літ австрійська влада перетворила його на університетське книгосховище з цінними стародруками, яке згоріло під час збройних протистоянь між австрійцями та поляками.

У середині XIХ століття австрійська влада віддала руїни храму народовцям — частині українського населення, що були водночас патріотами свого народу та прихильно ставилися до “матінки Австрії”. Відбудована святиня стала оплотом українства, на початку ХХ століття її освятив сам Андрей Шептицький. А наприкінці того ж століття церква Преображення перша у Львові вийшла із підпорядкування Московському патріархату та повернулася в лоно Греко-католицької віри.

Автор статті: Ірина ЮЗИК, фото Руслана ГОРОЩУКА.

Джерело: газета Ратуша http://ratusha.lviv.ua/index.php?dn=news&to=art&id=1839