Перейти на Головну сторінку
+38-(032)-255-36-55
+38-(067)-50-88-667

vidviday.com.ua@gmail.com

УВАГА: примітки біля дат позначають наявність вільних місць ('+' більше 10 і '!' менше 10 місць)



Країна диких тюльпанів і снігової людини

Те, що долина диких тюльпанів на Львівщині не така відома серед туристів, як долина білих нарцисів у Закарпатті, можливо, трохи рятує цю занесену в Червону книгу рослину від численних «набігів». Але від дій місцевих мешканців, які зривають похилені додолу квітки і продають у Львові по три гривні за букет, наразі не рятує ніщо. Дикі тюльпани, або рябець великий, належать до первоцвітів. Природа продумала для них захист від природних чинників — дощу, снігу, заморозків: голівки в них опущені, і шар повітря під ними зменшує вплив морозу. Але від людського фактора порятунку наразі не вигадали.

Краєзнавець Микола Майданський під час екскурсії в долину диких тюльпанів у селі Надітичі Миколаївського району на Львівщині розповів, що квіти бояться висмикування, витоптування, тому якби сюди й на інші нечисленні території, де ростуть дикі тюльпани, масово приїжджали туристи, варто було б заборони ходити між квітками та облаштувати окремі доріжки. Миколаївщину, що належить до території Опілля, називають країною невисоких гір, лісів, піску і каменю. Серед цікавих авторських турів туроператора «Відвідай» — різнопланова мандрівка Миколаївським районом Львівської області «Долина диких тюльпанів і слід снігової людини», що відбулася минулими вихідними.

Тече річка Зубра…

Рання весна зі щойно розбрунькованими деревами не затуляла палаців, церков, костелів, а чиста й спокійна Зубра дещо спантеличувала тих, хто знає її як фактично каналізацію, що тече зі Львова. З’ясувалося, що дорогою вона очищується через болота. Одне із завдань майбутнього Стільського ландшафтного парку, процес створення якого триває, — зберегти болота, які очищують Зубру, зазначив наш гід Опіллям Микола Майданський.

«Я збудував міст через Зубру до своєї хати. Звісно, дозволяю іншим користуватися ним», — жартома каже демнянсько-львівський скульптор Степан Янів, провадячи екскурсію селом Демня Миколаївського району. Щоб потрапити в його майстерню, треба пройти через хату-музей: невелика прибудова заповнена старожитностями, давніми знаряддями праці, картинами, ляльковим вертепом…

Демня, хоч і була колись металургійним центром, здавна славилася різьбярами. Звідси родом знані скульптори брати Євген Дзиндра (автор двох левів перед Ратушею) і Михайло Дзиндра (подарував Львову понад 800 своїх робіт, створивши Музей модерної скульптури в Брюховичах). Раніше кожен двадцятий у селі умів тесати й різьбити камінь, нині тут приблизно 12-15 майстрів, але справа живе, молоді вчаться у старших.

Чимало хат у селі збудовано саме з цього каменю, а не з дерева чи цегли, кам’яні стовпці використано в огорожі, на місцевому цвинтарі (а також на багатьох старих кладовищах у селах поблизу Львова) — надгробки з вапняку. З монолітної брили цього каменю виготовлено пам’ятник Тарасові Шевченку в Демні, і костел, зведений на початку XX ст., теж цілком із місцевого вапняка.

Спадок Скарбека і Лянцкоронських

Від часу попередньої екскурсійної поїздки цим маршрутом, що відбулася торік, гігантський палац графа Скарбека в селі Заклад, де колись був сиротинець, а тепер психіатрична лікарня, зазнав змін: замість автентичних дверей з’явилися пластикові, частину вікон теж замінено.

Станіслав Скарбек, один із найбагатших магнатів Галичини того часу, провадив бурхливе життя, гроші то втрачав, то знову заробляв, але ніколи за них не тримався. «Коли помер найбагатший чоловік Галичини, то в його касі ледве назбиралося готівки на похорон, бо всі гроші працювали. Помер Скарбек 1848 року, у розпал революції, усіма забутий, на похорон прийшло кілька осіб. Християни називали його масоном, а поляки нарікали, що не бере участі в революції», — розповів Микола Майданський.

Польський граф Станіслав Скарбек виріс сиротою, не мав дітей і ви¬рішив усі свої багатства віддати людям. Фінансував будівництво костелів, шкіл, театру імені Марії Заньковецької. Згодом вирішив усе, що в нього залишалося і все, що він би ще заробив упродовж життя, віддати сиротам і спорудити сиротинець у нинішньому селі Заклад, між Дроговижем і Демнею. Сироти там мешкали, ходили до школи, загальноосвітньої і професійної, а потім працювали в маєтках магната. Граф не дочекався закінчення будівництва, яке в 1870-х роках завершив спе¬ціальний фонд. Усі свої маєтки — 3 міста і 29 сіл, приблизно 26 тисяч моргів землі, ліси та інші угіддя Скарбек заповів цьому закладу. Тут також проживали до смерті збідніли актори театру Скарбека, чимало яких поховано на місцевому цвинтарі.

Палац в англійському неоренесансному стилі заклали 1840 року. Основне крило триповерхове, бічні — чотириповерхові, по кутах бічних крил — чотири п’ятиповерхові вежі, тобто будинок наростає на периферії, оскільки в той час наслідували давні замки. Від однієї вежі до іншої — 60 метрів по ширині, від одного крила до іншого — понад 200 метрів. Довкола — парк в англійському пейзажному стилі, наближеному до природних умов.

Палац Лянцкоронських у селі Розділ (яке колись було портом) нині — приватна територія, яку, повідомляє табличка, охороняє державна служба охорони і злий собака. Пам’ятці архітектури ХVІІІ — ХІХ ст. не пощастило, і 2004 року вона опинилася в недбалих приватних руках: без дотримання пам’яткоохоронного законодавства палац продали за приблизно 400 тисяч гривень. Цінний декор власники зняли, але через скандал змушені були повернути мармурові барельєфи на зберігання державі. Нині пам’ятка архітектури стоїть занедбана, а в парку — пам’ятці садово-паркового мистецтва — пасуть корів. Саме тут кілька років тому знайшли покриті гіпсом статуї, які мало не викинули на сміття, але потім директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький з’ясував, що це античні скульптури, які тепер зберігають у фондах галереї.

У спадок майбутнім українцям від сучасних веринців

Окрім давніх пам’яток, що їх колись споруджували галицькі магнати, мають чим пишатися й сучасні мешканці Миколаївщини, зокрема села Верин: місцева церква Архистратига Михаїла завдяки унікальному розпису «львівського Далі» Миколи Гавриліва стала об’єктом туристичних мандрівок і численних медіа-матеріалів. Цей проект не має якихось потужних меценатів, його фінансує парафія. А запропонував художникові створити авторський мистецький розпис у церкві, спорудженій на початку минулого століття, місцевий священик Василь Говгера. Вітражі у храмі — авторства знаного львівського художника Любомира Медвідя.
Микола Гаврилів розповів, що в розписах дотримано всіх церковних канонів, хоч зображення і колористика й вирізняється на тлі решти. Незвичні кольори, що їх парафіяни досі не зовсім сприймають, як і не цілком розуміють сам живопис. Нарікають, що надто повільно художник малює, хоча пан Микола й пояснює, що
5 років з перервами на інші проекти — аж ніяк не довго.

Унікальним у розписі храму є також те, що тут зображено 28 новопроголошених святих Української греко-католицької церкви, цікавим — те, що шестиметрову фігуру Христа під куполом храму намальовано з трьох частин-поверхів, що створює оптичну ілюзію: хоча купол сферичний, постать Ісуса видається рівною. В образах євангелистів художник зобразив реальних людей. Скажімо, в апостолі Марку впізнають нині покійного живописця Романа Безпалківа. Євангеліста Івана художник створив із колишнього бас-гітариста рок-гурту «Мері» (у якому Микола Гаврилів грає на клавішних) Петра Гирича. Апостола Матвія намалював з одного нині старенького священика в молодості. «Усі кажуть, що дуже знайоме обличчя, мабуть, у ньому є щось архетипне, типово галицьке, — каже пан Гаврилів. — А те, що в апостолі Луці, який був художником, упізнають мене, то, чесно, я себе тут не зображував».

Також про храм знають як про такий, де на одній з ікон на склепінні за вівтарем зображено реальних персонажів сучасної світської та духовної історії: Віктора Ющенка з родиною, кардинала Любомира Гузара, Пап Римських Івана Павла II і Бенедикта XVI. На інших образах — впізнавана панорама села Верин, дівчинка з вербовою гілкою, що наче з нашої епохи потрапила в часи Христа, молодий шляхтич-прочанин. Така практика тради¬ційна — зображувати на іконах сучасників та сучасні реалії. Микола Гаврилів також розповів, що провадить чимало дослідницької історичної роботи, з’ясовував деталі, як-от: звідки світило Сонце, коли Ісус в’їжд¬жав у Єрусалим, вивчив докладно життя Григорія Богослова, Івана Злато¬уста. «Такого сучасного храму біль¬ше нема. Важко уявити, що хтось колись надумає перемальовувати розпис, бо вирішить, що настав час робити ремонт», — зазначає художник. 

Перша світова війна: кроманьйонці проти неандертальців

У селі Верин, окрім унікальної за мистецькою вартістю церкви, є й давня археологічна знахідка — печера Прийма, яку відкрили в 70-х роках минулого століття. «Прийма — печера природного походження. Під час досліджень археологи у верхньому шарі знайшли радянські монети, цигарки, трохи нижче — воєнні гільзи, очевидно, тут була стоянка партизанів-упівців, особливо в криївці неподалік. Ще нижче натрапили на артефакти Середньовіччя. Мабуть, тут люди пасли худобу чи, може, ховалися від татарів. Найдавніші знахідки, приблизно 13-14 тисяч років, — кістки тварин. У нижніх палеолітичних шарах знайшли 15 тисяч кісток, які вчені ідентифікували за видами тварин і за віком, тільки приблизно дві тисячі не розпізнали. Знайшли кістки 80 видів тварин, зокрема мамонтів, зубрів, волохатих носорогів, ведмедів печерних, ведмедів бурих, левів печерних, гієн печерних, лемінгів копитних, північних оленів, вовків, лисиць, зубрів, турів, свійських тварин. Знайшли один кістяк палеолітичної людини, за типом неандертальця», — розповів Микола Майданський. І додав спеціально для туристів: «Після війни кроманьйонців з неандертальцями, у якій перемогли перші, усі неандертальці зникли, але є версія, що вони пішли в глухі гори, і там пережили останні 10 тисяч років. І їхні нащадки, яких називають єті, або сніговими людьми, тепер, кажуть, ходять по горах. От вам і слід снігової людини …».

Краєзнавець наголосив, що такої форми скали в наших краях нема, і тепер важливо її зберегти — або законсервувати, або знову засипати: «Знову ж таки, коли це місце стане більш популярним серед туристів, треба продумати східці, аби марно не топтати схилів».

Автор статті: Наталя ДУДКО

Джерело: газета Ратуша, http://ratusha.lviv.ua/index.php?dn=news&to=art&id=1874