Перейти на Головну сторінку
+38-(032)-255-36-55
+38-(067)-50-88-667

vidviday.com.ua@gmail.com

УВАГА: примітки біля дат позначають наявність вільних місць ('+' більше 10 і '!' менше 10 місць)



Шляхом перлин та руїн Белзького князівства

Про ці місця та міста рідко згадують, про деякі храми цієї землі призабувають… А тут широко розкинувся пустий палац, який на очах руйнується від води та вітру. Навіть чудотворні ікони, які здавна освячували ці землі, зараз перебувають за межами країни. Все це залишається у межах маловідомої чи, скоріше, невідомої України.

Частинку такої української землі можна пізнати, якщо їхати шляхом, який пролягає через місто Червоноград (Христинопіль), Сокаль, Белз, Угнів та село Тартаків і Варяж. У цю подорож ми вирушили з компанією «Відвідай».

Наша подорож розпочалася містечком Христинополь (сучасна назва Червоноград). До сьогодні у місті зберігся своєрідний палацовий ансамбль, який поєднує бароко та ранній класицизм. У палаці функціонує Червоноградський філіал Львівського музею історії релігії. Експозиції музею демонструють відвідувачам не лише історію палацу та міста, а й розкривають історію релігії цих чарівних місць.

Ініціатором заснування міста на цих землях була родина Потоцьких. У 1691 році сім’я Потоцьких заклала палац на цих землях. Зазначимо, задовго до зведення палацу, тут було збудовано костел Зіслання Святого Духа та монастир. Сьогодні колишній костел є храмом Святого Володимира.

Мальовничий Христинополь носить ім’я дружини Фелікса-Казимира Потоцького, який став Краківським воєводою і коронним гетьманом Польщі, що у 1692 році заклав містечко. На місці старого палацу Потоцьких у 1736 році було збудовано резиденцію для Київського воєводи і польського магната Францішека Салезія Потоцького. Тому історія міста тісно пов’язана з цим воєводою.

Майже за кілометр від кордону з Польщею ми, насамперед, зупинились у селі Варяж, де вразив своєю красою і водночас занедбаним станом костел Святого Марка ордену Піарів. Храм у стилі бароко було збудовано у 1688-1693 рр. за проектом архітектора Войцеха Лєнартовича. Костел названий на честь покровителя Варяжа святого Марка. Євангелист зображений навіть на старому гербі Варяжа.

Зазначимо, костел неякісно захищений у деяких місцях належною покрівлею, а основна частина святині взагалі без неї, тому все, що всередині, руйнується на очах. Здивування викликає навіть й те, як на сьогодні на внутрішніх стінах костелу збереглися розписи. Дивлячись на фото, можна тільки представити, якою окрасою Львівщини могла б бути ця велика католицька святиня.

Ми прямуємо далі. Наступним нашим місцем вивчення було місто Сокаль. У ньому ми, насамперед, завітали у незвичайний музей, який оригінально і творчо, по-новому, відкриває нам людину, Землю і Всесвіт. Художній музей «Людина. Земля. Всесвіт» створили власними зусиллями подружжя Анатолій та Наталія Покотюки у 1985 році. У 1990 році музей став філією Національного музею у Львові, а з 1995 року – філією Львівського музею історії релігії.

Ще у 80-х це був музей героїв космонавтики, що функціонував на громадських засадах. Попри всі зміни музей таки зберіг експонати, які пов’язані із дослідженням космосу, картини художників та навіть самих космонавтів. Найбільше дивує те, що в одному музеї поєднана історія дослідження космосу та творче пізнання Бога і людини митцем, художником, філософом, поетом Анатолієм Покотюком, який і став директором музею. У художньому музеї є зали, у яких можна побачити давні та сучасні авторські роботи художника, в основному – це ікони.

Як нам розповіли у музеї, Анатолій Покотюк віднайшов себе в іконописі на дереві у 90-х. І з того часу він активно творить ікони на дереві: особливо відтворює ті ікони, що були великими українськими святинями, але у свій час були вивезені за кордон. Техніка виконання ікон, яку використовує художник, є поєднанням різьби по дереву та техніки інтарсія. Майстер, у свою чергу, геніально виконує мініатюри, підбираючи породи дерев так, щоб якнайкраще передати красу кольору та фактури натурального матеріалу. Кожна авторська робота різьбяра наповнена духовною цінністю, оскільки митець вкладає у них святі реліквії із усього світу: освячена вода з монастирів і храмів, освячена земля із різних куточків світу.

Однією із авторських ікон художника є ікона Сокальської Божої Матері, яку він створив у 2001 році. У музеї нам розповіли дивовижну легенду про Якова Венжика та дарований небесами образ Матері Божої.

Близько 1382 року на території сучасного Сокаля жив і творив художник польського походження Яків Венжик, який служив у польського короля. Він мав особливий дар запам’ятовування: до найменших деталей міг відтворити побачене. Та сталася біда: на схилі літ художник втратив зір.

У той час у Польщі славилася чудотворна ікона Ченстоховської (колишня Белзька) Божої Матері, яка була на Ясній горі. Яків Венжик кілька разів ходив до чудотворної ікони з молитвою та проханнями про зцілення. З часом до нього чудом повертається зір. На знак вдячності митець хотів зробити копію цієї чудотворної ікони, але цього разу Яків не зміг її пригадати, перед якою молився за зцілення. Та одного разу, коли Венжик повернувся додому після паломництва до чудотворної ікони, він побачив у своїй майстерні вже написаний ангельською рукою на дощечці образ Матері Божої, яка сяяла дивним світлом. Яків відніс ікону в старий дерев’яний храм у Сокалі, у якому й залишився служити. Подарована ікона чудом допомагала людям зцілюватись. Відзначимо, чудотворна ікона коронована і зараз перебуває у Польщі, в місті Грубешові.

Прямуємо далі… Ми відправилися до найдавнішого у Львівській області міста Белз, принаймні найдавнішого із тих, що згадуються у писемних джерелах. На сьогодні Белз – прикордонне місто, про яке нечасто згадують як таке, що має статус історико-культурного заповідника. Перша літописна згадка (1030 рік) про Белз засвідчує, що князь Ярослав «взяв Белз» і остаточно приєднав ці землі до Київської Русі. Як нам розповіли, археологічні знахідки та літописні згадки справді співпадають у часі. Тому місто вже датується ХІ століттям.

Найстаріша частина міста, яка розташована на пагорбі, зберегла назву «Замочок». Сьогодні там можна оглянути ратушу, окремі частини оборонних мурів, шестикутну оборонну башту з 1606 року та залишки Домініканського монастиря та костелу Святого Миколая 1635 року, про який піклувались сестри-домініканки.

Белз – особливе місто для юдеїв, адже воно залишається і до сьогодні місцем паломництва юдеїв-хасидів на шляху Лежайськ-Белз-Жовква-Броди-Бердичів-Межиріччя-Умань. Місто було релігійним центром юдейської релігії через те, що у ньому жив чудотворний хасидський цадик Шалом Рокеах. Окрім цього, у Белзі є єврейське кладовище ще XVI ст. Звання цадиків передавалось у родині Рокеах від батька до сина, а до міста приїжджали учні Рокеаха хасиди. Після гітлерівської окупації майже все єврейське населення міста було знищено окупантами. Напередодні війни євреї становили дві третіх населення міста. На сьогодні у Белзі, за словами нашого провідника, немає жодного єврея.

Завдяки фінансовій підтримці єврейської громади у місті була збудована велика Белзька синагога, що є подібною до Жовківської, проте у 50-х роках ХХ ст. її повністю знищили. Сьогодні на її місці побудували школу.

Останнього белзького рабина було врятовано дивним способом. За свідченням людини, вона бачила, як окупованим містом есесівець вів останнього белзького рабина. Також є свідчення, що рабин із своїм братом Мордихаєм таки відправився за кордон у безпечні місця, де розповідав про безчинства, які творили нацисти з єврейською громадою. Тобто, все ж таки, роблять висновки, що есесівець міг бути рятівником рабина, який ризикував своїм життям.

Також у Белзі є костел, збудований у 1920-х роках. Це так званий панський костел, адже у ньому були Богослужіння на великі свята, у ньому брали шлюб лише знатні люди міста. За свідченнями мешканців Белза, за храмом є місце, де з’явилась Богородиця.

Поряд із костелом стоїть каплиця Святого Валентина, у якій є лазерна копія чудотворної ікони Ченстоховської Божої Матері, яка раніше називалася Белзькою. Вважають, що ікона потрапила на українські землі через Кирила і Мефодія чи шляхом шлюбів руських княгинь з князями Галицькими та Польськими, чи навіть через князя Лева Даниловича, який привіз її із Константинополя.

Функціонують також легенди про ікону. Одна із них переповідає про чудо, яке сталось під час облоги Белзу татаро-монголами. Місцеві жителі із надією лише на захист Небесної Цариці винесли чудотворну ікону на міські мури. Та у лик Богородиці влучила стріла, а з рани потекла кров. Татар покрила імла: налякані нападники у паніці воювали один проти одного. Так Божа Матір врятувала Белз, але на самій іконі залишився слід від поранення. У Белзі чудотворна ікона була лише до 1377 року. Потім її було перевезено силезьким князем Владиславом II Опольчиком до Львова, а пізніше до польського містечка Ченстохова, на честь якого і було названо. Про те, що чудотворна ікона є також і Белзькою святинею, у Польщі рідко згадують.

На шляху до Угнева ми завітали до Тартакова. У цьому селі ми оглянули римо-католицький костел Архангела Михаїла (1603 р.) та напівзруйнований палац-садибу Потоцьких. Що стосується палацу, то його сучасний вигляд – це величний палац, який звели у ХІХ ст. на підвалинах оборонного замку родини Потоцьких з XVII ст.

У такому ж зруйнованому стані ми побачили костел Архангела Михаїла. У 2003 році зруйнований колгоспом храм передали римо-католицькій громаді. Цей костел колись був містилищем чудотворного образу Непорочного Зачаття Діви Марії чи, як її ще називають, Цариці Надбужанського краю. У 1779 році стараннями настоятеля о. Августина Косткевича ікону Матері Божої Тартаківської та ікону Архангела Михаїла помістили у спеціально споруджений вівтар храму. У період 1905-1944 рр. на парафії працювали сестри-служебниці, які після закриття храму вивезли чудотворну ікону Матері Божої до Дембіци (Польща), а з 1965 року ікону було передано до Лукавець.

На дверях храму прикріплено короткий опис історії святині та її чудотворної ікони для тих, хто із цікавістю оглядає храм. Тут зазначено, що «від XVIII до XIX ст. записано 407 випадків чудесних зцілень та дарування ласк». Як відомо, 3 червня 1991 року Іван Павло ІІ під час папського візиту до Польщі коронував чудотворну ікону Матері Божої Тартаківської. А у січні 2004 року Святіший Отець освятив у Ватикані копію чудотворної ікони для Тартакова.

Про місто Угнів не знають не тільки в Україні, а й на Львівщині. Хоч сьогодні Угнів є найменшим за кількістю населення містом України, але у нього славна історія. Вважають, що на місці Угнева вже у княжі часи було поселення, хоча перша згадка про нього датується 1360 роком.

В Угневі нас зустріла Галина Губені, яка власними зусиллями творить і сьогодні, мабуть, найменший в Україні «Історико-краєзнавчий музей». Для музею Галині Губені мешканка Угнева подарувала маленький дерев’яний будиночок при дорозі. Наш екскурсовод виявилась великим ентузіастом, адже, щоб нас вразити особливістю життя в Угневі, жінка одягнула для нас особливий угнівський одяг: на голові велика і яскрава хустка, зав’язана у «чуб» (угнівські жінки завжди покривали голову хустками), вишита сорочка та спідниця, красивого покрою плащ та славетні угнівські чоботи. Таке вбрання було характерним для міщан. Здивує вас і те, що пара угнівських чобіт шилась на одну ногу, а чоботи славились тим, що були найтеплішими і найміцнішими. Уявіть лише якими б популярними були б такі чоботи сьогодні… А в Угневі здавна добре розвивалось шевське, ткацьке, ковальське, гончарське ремесло. Власне у краєзнавчому музеї зібрано декілька зразків стародавнього одягу, речі побуту угнівців, знайдені образи та скульптури.

В Угневі до сьогодні збереглася Василіанська церква (1855 р.), що є перлиною внутрішнього розпису в Галичині, а власне розписи виконав Дем’ян Горняткевич у 1933-1936 рр. Також у містечку можна побачити мури синагоги XVII ст.

Маленьке місто Угнів славиться великим костелом Успіння Пресвятої Богородиці. Цей костел стоїть одразу ж при в’їзді в містечко. Латинська парафія в Угневі відома з 1470 року. Власне у 1695 році за проектом архітектора Войцеха Лєрнатовича (який був автором, як ми згадували, і костелу у Варяжі) на місці згорілого дерев’яного костелу оборонного типу побудували цегляний храм Успіння Пресвятої Богородиці. Проте після Світових воєн костел потребував негайного порятунку. На щастя, сьогодні костел вже реставрується.

У найменшому місті України вистачає і містики. Пані Галина показала нам будівлю, на стінах якої з’являється силует жінки з дитям на руках, а також поділилась світлинами, які вона робила всередині костелу. Дивним чином на фотографіях залишились білі знаки, що нагадують силуети людських тіл, які жінка називає душами померлих. А на подвір’ї біля костелу росте величний ясен, якого не обійме навіть четверо осіб. Дерево особливе ще й тим, що його радо усі обіймають, моляться із ним та навіть кажуть, що бажання, задумані біля нього, здійснюються. Попри те, що на дворі вже сутеніло, екскурсовод запросила нас на оглядини зі свічками костелу із середини. Незважаючи на всю містичність містечка, у костелі зовсім не лячно, адже, як не як, це сакральне місце. Галина Губені поділилась із нами тим, що вона уважно стежить, аби реставратори сумлінно виконували відновлення храму, адже для угнівчан він надзвичайно важливий.

Опісля такої мандрівки найбільше тішить те, що наша подорож все ж таки пробудила надію – надію на те, що зруйновані святині української землі таки будуть відроджуватись заради нашого ж майбутнього.

Автор: Наталя ЮРАХ

Джерело: http://risu.org.ua/ua/relig_tourism/travel_notes/44537/