Перейти на Головну сторінку
+38-(032)-255-36-55
+38-(067)-50-88-667

vidviday.com.ua@gmail.com

УВАГА: примітки біля дат позначають наявність вільних місць ('+' більше 10 і '!' менше 10 місць)



Українська Галичина: спроба «онімечення»

Виїжджаючи взимку 1939 року з України на захід, галицькі німці залишали тут могили своїх предків, майно, спогади. У Європі почалася Друга світова війна, територію Галичини окупувала радянська влада, й етнічним німцям запропонували реєструватися на переселення. А щоб переконати тих, хто сумнівався, Сталін конфіскував у них землю, лишивши тільки хату й город навколо будинку. Так драматично завершувалася німецька колонізація Галичини, як частини Австрійської імперії, новонабутої внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. Австрійський уряд запровадив переселення німців від кінця XVIII ст. для підсилення аграрного розвитку краю, а також для онімечення території. 

Нинішні сліди німецьких колоній у селах неподалік Львова — характерні за ознаками німецької архітектури хати, в яких тепер живуть українці; протестантські кірхи і католицькі каплиці, в яких нині служать греко-католики, православні чи протестанти; напівзруйновані цвинтарі; спогади місцевих мешканців…

Туроператор «Відвідай» організував екскурсійну поїздку «Сліди німецьких колоній на схід від Львова» (Винники — Підгірне — Підгайчики — Ушковичі — Кимир — Бібрка — Серники — Лани — П’ятничани), гідами якої були дослідник німецьких колоній, географ, історик Ганс-Крістіан Гайнц, який уже тривалий час мешкає в нашому місті, і краєзнавець Микола Майданський.  

«Німці плакали, коли їхали з Галичини»

Місцеві селяни охоче спілкувалися з групою львівських туристів, яких іноді сприймали за поляків або німців українського походження. «Німці були дуже добрими людьми. Коли їхали звідти, то плакали, але мусили, бо був такий наказ», — розповіла мешканка села Підгайчики, яка підійшла до екскурсійної групи, що оглядала залишки німецького цвинтаря.

Ганс-Крістіан Гайнц зазначив, що репатріація галицьких німців до Райху, згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, почалася в грудні 1939 року (4 грудня в лютеранській кірсі на вул. Зеленій у Львові відправили останню службу) і тривала до квітня 1940 року: «Тоді з Галичини виїхали приблизно 60 тисяч німців. Їм не казали, що на них чекає. Жінок, дітей і літніх людей відправляли потягами до Перемишля, здебільшого в товарних вагонах, і дорога тривала до шести днів, адже час був воєнний. Чоловіки їхали на возах, тижнів два. Дозволяли брати з одного двору тільки одну фіру майна (іноді за хабар вдавалося домовитися з радянською владою і про дві), яке потім на території Польщі розкрадали. Була зима. Репатріантів поселили в літніх таборах, легких дерев’яних будинках, бараках. Перед тим організували показове переселення частини німців і для пропаганди зробили репортаж, як вони там добре житимуть, і що всіх поселять разом. Насправді тих, хто повертався, нацисти розселювали на різних територіях, щоб населення вимішувалося». 

Віра і школа 

Запланувавши переселення німців до Галичини, австрійська влада подбала про належні умови для переселенців. Колоністи мали досить значні привілеї від австрійської влади, але їм давали вільні землі, в українців не забирали. Натомість австрійці прагнули розвалити діяльність єзуїтів та інших католицьких орденів, конфіскувати їхнє майно, монастирі, землю, і на цих територіях іноді селили німецьких переселенців. 

Щоб уникнути асиміляції, австрійський уряд запровадив правило, що найменша кількість родин, які мали жити серед слов’ян — п’ять. Згодом мешкали й по дві, три, навіть одна родина. Між німцями й українцями відбувався позитивний обмін досвідом. Українці вчилися в німців господарських підходів, німці запозичували традиції, страви тощо. 

Розпочинаючи колонізацію Галичини, австрійська влада гарантувала всім емігрантам школу й віросповідання рідною мовою. «Наші люди не вижили б 150-160 років без віри. З навколишніх сіл щонеділі ходили до кірхи. Якщо по приїзді сюди не мали свого священика, то службу читав учитель. Хоч і вчителів відразу теж бракувало, адже в першій хвилі еміграції їх приїхало мало», — розповів Ганс-Крістіан Гайнц. Католикам австрійський уряд дозволяв поселятися, де захочуть (німецька громада католиків сформувалася зокрема в містечку Бібрка), а протестантам надавали окремі території. 

Згодом ставлення австрійської влади до переселенців у Галичині змінилося, і після правління Йосифа II та Марії Терезії створення німецьких колоній призупинили, привілеї скасували. Навіть були фальшиві рекламники, які кликали на переселення до Галичини, але стверджували, що вже були там, і розповідали страшні історії, як там погано.

Польська влада, закцентував Ганс-Крістіан Гайнц, не надто толерувала німецькі структури, дискримінувала не-католиків. Але німці — католики і протестанти, їздили по селах й підтримували своє сільське населення шкільництвом, книгами, бібліотеками тощо. Можливо, українці й німці тому так приязно один до одного ставилися, що ті й ті потерпали від польського шовінізму, припускає гід. І розповідає історію про дві школи в селі П’ятничани: «Там, де нині будинок «Просвіти», колись була католицька німецька приватна школа з німецькою мовою навчання. Польська влада вирішила запровадити суворі правила гігієни, яких на той час не було дотримано ні в польській державній школі, ні в німецькій приватній. Але поляки збудували наприкінці 20-х років XX ст. державну польську школу з польською мовою навчання, де ці вимоги реалізували. І потрохи тиснули на колоністів, щоб вони посилали дітей до цієї школи. Дехто погодився, ті, хто бідніший. А ті, що відмовилися, не могли оплачувати приватної школи. Це відносно смішно, бо то не Львів, не якесь містечко, де можна було б будувати кордон між націями. Це мале село, 120 осіб населення, де мешкала тільки одна родина поляків...».  

Варто зазначити, що під час українсько-польської війни 1918-1919 рр. сотні сотні стрільців і десятки старшин німецького походження в лавах УГА боронили незалежність ЗУНР. 

Одна хата на дві українські сім’ї 

У нашому екскурсійному маршруті перша німецька колонія на схід від Львова — Винники, німці мешкали не тільки в німецькій частині цього містечка, а й в українській. Щодо житлової забудови, то німецькі будинки тут можна впізнати за розміщеним до вулиці торцем і доволі великими розмірами. Після вивезення німців радянська влада селила в хати, де мешкала одна німецька сім’я, дві українські, і кожен господар облаштовував своє помешкання на власний лад. «Іноді оселі добудовували тільки з одного боку, розширювали, споруджували другий поверх. Це є гріхом щодо охорони пам’яток, але мушу визнати, що в Німеччині це нікого не турбує. Галицькі німці вмирають, нині наймолодшим із них 72 і більше років, з боку Німеччини нема жодного зацікавлення нашою культурною спадщиною в Галичині», — розповів дослідник.  

Німецька кірха з православними банями 

По-різному склалася нині доля німецьких храмів. У колишній кірсі у Винниках нині греко-католицька церква, у селі Підгайчики — православна церква Київського патріархату (за радянських часів там були склади). «Тішить, що українці, хоч і могли спорудити поруч нову церкву, перебудували руїну німецької кірхи на православний храм, як у Підгайчиках. Радянська влада знищила парафіяльний будинок поруч із кірхою, і ця територія вільна, ваші люди там нічого не будують, навіть землею не користуються. Росте трава, і все. Там, де нині сільрада, — наша колишня школа», — розповів пан Гайнц. Храм у Підгайчиках нині поєднує архітектурні елементи німецької кірхи з добудованими православними банями. 

У селі Ушковичі в збереженій кірсі нині правлять протестанти — Адвентисти сьомого дня («суботники»). Як зауважив пан Гайнц, вони не перебудовували храм на свій манер. Щоправда, замінили дерев’яні вікна на пластикові, і казали, що хотіли б і двері замінити на нові. Але екскурсійна група намагалася переконати селян не змінювати двері, а відреставрувати автентичні. Мешканці обіцяли дослухатися. 

Німецька капличка в селі Серники, збережена зовні, всередині нині — руїна (колись там зберігали мінеральні добрива). У селі є ініціативна група, яка опікується храмом і хотіла б його відновити, але не має коштів. 

І загалом, висловив спостереження екскурсовод: «Там, де з українського боку хочуть відновити церкву, створити музей, то серед тих, хто зареєстрований у земляцтві галицьких німців, нема нащадків. Натомість коли є зацікавленість серед наших, то мала — з вашого боку. Наразі нема, щоб обидва моменти збіглися». 

Культурно-історичний внесок галицьких і буковинських німців доволі вагомий. Такі відомі особистості, як письменниця Уляна Кравченко, підприємець і меценат Барон Гредель, архітектор Густав Бізанц, старшини УГА генерал Антін Кравс і сотник Альфред Бізанц, архітектор і підприємець Іван Левинський, гуманіст пастор Цьоклер, лікар Петро Адермах, зрештою, популярна телеведуча Оля Фреймут – усі вони нащадки німецьких колоністів. 

Автор статті та фото: Наталя ДУДКО

Джерело: газета "Ратуша", http://ratusha.lviv.ua/index.php?dn=news&to=art&id=1838