Замки Тернопілля

Центр, серцевина Тернопільської області — один з найцікавіших регіонів на заході України, і один з найбагатших на замкові руїни. Представляємо до Вашої уваги 5 замків Тернопільщини, а саме: замок у Микулинцях, Скалатський замок, Сидорівський замок, Буданівський замок та замок в Теребовлі. У Тернополі також є замок, але про це якось іншим разом.

Захоплюючі історії, відважні битви, мальовничі пейзажі та містичні руїни, і це лише маленька частина замків Тернопільщини, які Ви можете оглянути у турі:

А поки, запрошуємо у віртуальну мандрівку!

Поки рушимо з обласного центру на південь — до Микулинців. Так, тих самих — хмільних, пінних і колись неймовірно смачних. Бо у містечку Микулинці є не лише відомий на всю країну бровар, а й інші цікавинки.

 Зупинка перша: про пиво, капіталізм і віддаленість місцевих SPA

Микулинці мають стандартний набір пам’яток центральноєвропейського містечка: замок, костел, палац, старовинний цвинтар, мурована Покровська церква (ХІХ ст.) і придорожня фіґура св. Флоріана (1797), покровителя пожежників (ех, кам’яний Флоріане, не спав би ти щовесни і  щоліта, коли палають поля навколо містечка…).

Палац в Микулинцях

У 1555 р. власниця міста Анна Йорданова збудувала в північній частині Микулинців замок з двома кутовими вежами і двометрової товщини стінами – треба ж було якось захищатися від татар. Які непрошеними гостями сунули на Поділля ледь не щороку. Замок дав почуття відносної безпеки, населення села зростало, розвивались ремесла, тож Микулинці у 1595 р. доросли до статусу міста. На замкових мурах видно сліди розпеченої смоли, яка лилася на голови зайд.

В 1672 р. після 15-денної облоги Микулинецький замок захопили османські вояки Ібрагіма Шишмана. Османи не подарували микулинчанам такої впертості та відваги. Всіх чоловіків міста було вбито, жінок та дітей забрано в ясир. За легендою, після невдалої атаки османи почали перемовини з залогою фортеці. Візир надав грамоту з обіцянкою не розорювати Микулинці та навколишні села та припинити облогу, мовляв: обійдуся грошима, збирайте викуп. Гарантом його порядності служили 30 османів-заложників. Викуп люди зібрали, а вороги тільки й чекали: вночі захопили замок і вирізали всіх. Отака ціна їхньому чесному слову. Ох, знали б тодішні оборонці твердині сучасну легенду про підземний хід з Микулинців до Теребовлі, може, ним би і утекли від османської люті.

Микулинецький Замок

Йшли роки. Кордони відсувалися. Османи перестали загрожувати Поділлю — а люди ще не розуміли, що замки — це цінно та красиво. Руїни здавалися зайвими анахронізмами, їх зносили або переоблаштовували. Саме так сталося у 1815 році, Микулинецький замок переробив австрійський барон Ян Конопка  під суконну. Феодалізм залишався в минулому, а капіталізм лише роздумував, чи не народитися б йому. Тоді ж у барона виник задум перетворити Микулинці, що славилися доброю водою та сірчаними джерелами, на курорт: еліта того часу вже на всю котушку подорожувала модними бальнеологічними спа. Під санаторій барон використав палац Людвіги Потоцької, збудований у 1760-х рр. Чудова ідея, але не вийшло: аристократи Австро-Угорщини віддавали перевагу відомим європейським «водам», а їздити на лікування в подільську глухомань не хотіли. Не витримала конкуренції з австрійськими мануфактурами і суконна фабрика. Проте про барона-бізнесмена пам’ятає село Конопівка, яке аристократ назвав на свою честь. Там на базі сірководневих джерел діє водогрязелікарня. Палац Людвіги Потоцької, який є корпусом бальнеологічного санаторію, зберігся в занедбаному парку біля замку.

Микулинецький замок – один з кількох форпостів України, де дотепер мешкають люди. Стефанія Балой – дочка покоївки останньої власниці замку, графині Юзефи Рей. Графиня дозволила її матері Анні замешкати в замкових стінах. В сусідах по замку у родини Балоїв ходили і солдати в часи Другої світової, і ветеринарний лазарет в повоєнний час. Замок зараз в поганому стані, більшість приміщень завалена сміттям. Чутки про влаштування у фортеці готелю так і лишилися чутками.

Костел Св. Трійці у Микулинцях

По головній осі палацу розташований чудовий бароковий костел св. Трійці ордену вінцентинів (1761-1779). Автором проекту був чоловік онуки Людвіги Потоцької, Август Фридерик Мошинський, який опирався на вигляд палацового костелу у Дрездені. Храм вражав багатством інтер’єрів. В радянський час костел використовували як склад міндобрив, а в 1989 р. святиню повернули римо-католикам. Зберігся сильно перебудований корпус монастирських келій (1780).

З 1830-х рр. Микулинецьким фільварком володіли графи Реї (гілка роду Потоцьких). Пишний надгробок представників цього роду зберігся на цвинтарі нижче костелу.

Дегустація пива у Микулинцях

А з протилежного боку пагорба з парком і палацем розмістився «Бровар», пивоварня, яка працює в селищі ще з – важко уявити – 1497 р.

Скалат

Хоча у Скалаті проживає лише 4 тисячі мешканців, те, що перед нами не село, а місто, розумієш відразу. Саме повітря тут ще просякнуте тією містечковою аурою. Головною окрасою міста є чотири чепурні замкові башти, помітні здалеку. А ще коли сонце пірнає десь у ніч, і башти віддзеркалюються в ставку, утвореному при заплаві річки Гнилої… Ах, та й годі. Краса!

Вид на Скалатський замок

Тільки от шляхтич Кшиштоф Віхровський, котрий зводив Скалатський замок 1630 р., задумував не романтичну споруду. Йому йшлося про оборону, а не естетику. Тому було зведено стіни, орієнтовані за сторонами світу п’ятикутні вежі та вирито глибокий рів, заповнений річковою водою. Шляхтичу потрібно було охороняти місто від татар та осман, та й запорожці — хлопці лихі, хто їх знає… Саме козаки двічі руйнували твердиню: у 1648 та 1651 рр. Деструкцію довершили османи у 1672 р. Після цього Скалатський замок перетворився на руїну. Новий власник Скалату Ян Фірлей перебудував фортецю наприкінці XVII ст. під житло. Поблизу східної стіни виростає палац, у північно-східній фортечній стіні з’являється гарна в’їзна брама, прикрашена кам’яним рицарем і меморіальною дошкою з описом історії замку. Старі вежі теж оновили: два верхніх яруси вимуровали з цегли і обличкували тесаними регулярними блоками вапняку. Стіни Скалатського замку з усіх боків сягали двометрової товщини.

Та і той замок-палац невідомо як виглядав: те, що бачимо нині, є результатом наступної перебудови комплексу в кінці ХІХ ст. Тоді на кошти графа Ростовського видатний польський архітектор Теодор Тальовський відреставрував башти у неоготичному стилі. Слово «відреставрував» таки варто взяти в лапки: це було більше схоже на політ фантазії, ніж на відтворення минувшини.

Скалатський замок

Після Першої світової палац ледве вижив, після Другої зник назавжди. Лишилися лише башти, сиротливо позбавлені мурів, що сплітали їх колись в обіймах. А ще глибокі пивниці та рів, завалений сміттям.

Зараз Скалатський замок оживає. Його відновлюють. У одній з башт діє експозиція, на замковому дворі проводять свята і фестивалі. Це вже не руїна, а гарний туристичний об’єкт. Більше б таких і Тернопіллю, і нашій країні.

 

Сидорів: Замок-корабель і костел-стріла

Кілометрів за 8 від райцентру Гусятина (а там теж колись був замок, не зберігся) розташоване одне з найцікавіших сіл області – Сидорів. Минаємо старий цвинтар, церкву, а за нею відкривається дивовижна панорама: ліворуч рвуться в небо дві вежі барокового костелу, а праворуч, на сусідньому пагорбі, пливе крізь час та кукурудзу з сусідніх городів замок-корабель. До нього шанобливо йдемо пішки стежиною, що зміїться від каплички біля костелу. Це і на добре: Сидорівський замок постане з свого найпрезентабельнішого північно-західного боку. Над маленькою річечкою, котру і не видно за кущами, здіймається сірий лайнер з пісковику. Дві повздовжні оборонні стіни з’єднуються під гострим кутом. При довжині в 178 м фортеця має лише 30 м у найширшому місці.

Сидорівский замок

Природа підказала магнату Мартину Калиновському (1605–1652) план Сидорівського замку, який виріс на пагорбі близько 1640 р.: річка Суходіл з трьох боків омиває високе плато, а з четвертої сторони зводяться неприступні бастіони. Іронія долі: саме найукріпленіша південно-східна частина повністю зруйнована. Місцеві розказують, що її підірвав наприкінці 1960-х рр. голова колгоспу.

Відносно непогано зберігся оборонний вузол, що розташовувався у північно-західній стороні фортеці. Тут було зведено казематовані укріплення, житлові та господарські будівлі. Колись на стінах форпосту було сім веж. Збереглась західна башта, яка правила за в’їздну, прикрашена кам’яною плитою, на якій вибито латинкою історію замку.

У 1672 року більшу частину Поділля захопила Османська імперія, приєднавши його до свого складу на 27 років. Захоплений був також і Сидорівський замок, який після руйнувань перебував у занедбанні до 1718 р., коли Калиновські взялися за реконструкцію. Але жити в просвітницькому XVIII ст. у вогких фортечних покоях було немодно. З реконструкції нічого не вийшло. Замок вже в ХІХ ст. перетворився на мальовничу руїну. Мальовничість нікуди не ділася і в ХХІ ст. Поруч з воронкою в землі, що окреслює розташування зруйнованої башти, росте висока сосна: сусідній хвойний ліс вислав свого десантника розвідати нову територію.

Калиновські покликали у Сидорів домініканських монахів-обсервантів. Згадкою про ті часи залишився величезний храм (1730). Початковий план цієї споруди розробив талановитий Ян де Вітте, комендант Кам’янецької фортеці. Завдяки плануванню сидорівський костел можна вважати архітектурним унікумом. Туристу важко розібратися, що такого незвичного у вузькому пресбітерії та гострокутній апсиді. Полегшити зрозуміння допоможе факт, що споруда має форму герба Калинова на честь Калиновських. У гордих магнатів виникла ідея збудувати геральдичну святиню: стріла на луку з двома зірками. Геральдичний план костелу давався не відразу, та знайшовся-таки майстер, який зміг виконати ексцентричну захцянку. Видовжена нава храму символізувала стрілу, прямокутний пресбітерій з трикутним гротом  – лук, а вежам будівничі надали в плані вишуканого зірчастого вигляду.

Монастир Непорочного зачаття Пречистої Діви Марії

Парадний вхід зачинено, але через бічну капличку можна зайти до костелу та роздивитись рештки дерев’яних вівтарів й амвону, скелет беззубого органу, позбавленого всіх труб, і головний вівтар. Над храмом виситься статуя богоматері. Діва дивиться на захід, молитовно склавши руки. На богоматір поглядає знизу її кам’яний колега-святий, ще один могікан кращих часів «оселився» у капличці поблизу храму.

А після огляду трьох твердинь саме час випити гарного Гусятинського вина та відпочити у СПА-центрі, і це лише перша частина туру:

Їдемо далі…

 

Буданів: замок-психлікарня

Попереду – Буданів, колишнє містечко і навіть колишній райцентр. У мальовничій місцині над Серетом, з трьох боків оточеній горами, люди селилися здавна. Близько 1549 р. галицький воєвода Якуб Будзанів звів на одному з пагорбів дерев’яний замок. Магнат дав своє ім’я поселенню, яке до того часу називалося Скомрось. Будзановим теперішній Буданів пробуде аж до 1946 р., а потім загубить літеру «з». На початку XVII ст. власники Будзанова Ян і Мартин Ходоровські збудували на місці старого замку прямокутну муровану фортецю з чотирма кутовими баштами. Буданівський замок двічі успішно витримав козацьку облогу в часи Визвольної війни 1648-1653 рр., хоча під час третьої атаки в 1651 р. і лежав розграбованим.

Буданівський замок

Опис замку 1661 р. свідчить: тут зогнили дахи та підлога, башти і стіни мали пробоїни, міст і стрілецькі галереї прогнили, пічки розвалились. Після нападу османів у 1675 році руйнування зазнав і Буданівський замок. Ті часи народ запам’ятав легендою про те, як сунули османи на Будзанів з Теребовлі. Завчасно попереджені жителі укрилися за замковими стінами, та вночі заплаканий жіночий голос попросив змилостивитися якщо не над нею, то хоча б над дитиною, взяти маля під захист мурів. Так як ворог, здавалося, був ще далеко, браму відчинили. Це була османська пастка: яничари вбили всіх оборонців Будзанова. Загиблих поховали в урочищі неподалік фортеці. Жінок і дітей — кожного окремо, а чоловіків у трьох братських могилах. З того часу урочище називається Погибницею.

Буданівський монастир

В 1765 р. західну частину замкових мурів було перебудовано на костел. В 1846 р. до східного муру прибудували кляштор сестер милосердя та шпиталь. Монастир було сильно зруйновано під час Першої світової війни. А в 1956 р. відновлений комплекс запрацював як психіатрична лікарня.

Село розплилося великою калюжею перед форпостом-лікарнею. З пагорбів Буданів виглядає більш імпозантно: де-не-де видніються австрійських часів кам’яниці, блищать на сонці маківки храмів. Біля замкової гори туристів зустрічає гіпсова кремезна колгоспниця з великим снопом пшениці під пахвою. Права рука підпирає бік, зачіска чимось нагадує фірмовий стиль Юлії Тимошенко, обличчя спрямоване в бік костелу: подивимось, мовляв, хто у нас тут зараз пан. Що ж, подивимося. Заклад в Буданові працює і сьогодні. Не варто боятися його пацієнтів: їх ви не побачите, хіба медпрацівник в халаті вийде на поріг і буде пильно стежити за вашим пересуванням територією колишньої твердині.

 

Теребовля: легенди про Софію і оборонний монастир

Від Буданівського замку зовсім близько до міста Теребовля. Що цікавого можна подивитись в Теребовлі? Здається, місто з такою кришталевою назвою просто зобов’язане мати довгу історію і замок на високій горі. І перше, і друге у Теребовлі є. І про це знало б більше народу, якби не… парк. Колись замкова гора була лисою, фортеця грізним вартовим нависала над містом. Та за останні десятиліття схили вкрили зелені насадження — і Теребовлянський замок роздивитися важче.

Ну і нехай. Тим цікавіше буде піднятися стрімкою стежкою до руїни колись могутнього форпосту. Під старими стінами — ще старіші залишки чималого слов’янського городища. Воно займало ще й територію між горою і річкою Гнізною — зараз ці квартали називають Старим містом.

Теребовлянський замок

В камінь місцева твердиня одягнулася в 1366 р., хоча те, що бачать зараз туристи, відноситься до відбудови 1631 року. Неспокійний був час, від наїздів татарів та османів потерпали міста і села, фортеці змушені були укріплюватися. От і Теребовлянський замок укріпився: товщина його мурів — до п’яти метрів! Новомодна бастіонна система лише починала свою тріумфальну ходу на заході України — і до Теребовлі дійти не встигла. Та й де взяти на замковій горі місце під ескарпи і бастіони: будівничі реконструювали так, як робили це й за століття до них. Тут планувальником-архітектором виступав не військовий інженер, а Природа. Яка тут симетрія, звідки? Тут навіть двох схожих між собою башт не знайти. Одна, та, що дивиться на місто — велетенська, еліпсоподібна. Є ще квадратна і п’ятикутна. Хіба бійниці в усіх вежах схожі. І не до естетики було: з прикрас замок мав хіба ренесансний в’їзд у східній стіні. Залишки меморіальної дошки, які бачимо на найбільшій вежі, з’явилися, коли фортеця з грізного звіра перетворилася на сумирного дідугана.

А тоді, в XVII столітті, фортеця була майже неприступною. Таки “майже” — татарські загони спопелили твердиню 9 травня 1687 р. З того часу форпост не відновлювався.

Зараз Теребовлянський замок — колекція руїн. Біля розвалин фортеці, які на такий стан заслужили принаймні віком, стоїть напівзруйнований літній театр, який пам’ятає кращі часи. Кілька років тому на старий постамент (1900) поставили відновлений пам’ятник Софії Хржановській,  напівміфічній героїнї оборони Теребовлі від турків у вересні 1675 р. Тоді залога замку, очолювана Яном Хржановським, захищала місто. Чи то Софія сама обороняла фортецю з шаблею в руках, чи то погрожувала чоловіку в разі поразки заколоти кинжалом спершу його, а потім і себе — тут народна пам’ять плутається, пропонуючи дві версії однієї події. Результат був одним: фортеця протрималася до часу, як сюди дійшло військо Яна Собєського — і османам довелося припинити облогу.

З воїтельницею заковика: забудькувата Історія так і не з’ясувала, як саме звали дружину коменданта Хржановського. З його заповіту випливає, що на ім’я мала Анна Дорота фон Фрезен. Ім’я ж «Софія» вперше з’являється у 1828 р. у поемі Заборовського, хоча часом поети називали жінку Мальгожатою.

Зараз місту Теребовля знову дуже не вистачає когось, хто зміг би захистити замок від ворога,  серйознішого від османів. Цьому ворогові підкоряються всі, та особливо швидко ті, хто збайдужів і забув свою історію. Цей ворог – час. Він і так обійшовся з Теребовлянським замком жорстоко.

Монастир у Підгорі

В кількох кілометрів на південь від райцентру, серед лісів на горі – башти та біла церква. Ми наближаємося до старовинного Підгорянського Спаського монастиря. Довгий час його територія належала військовій частині, що згубно позначилося на стані пам’ятки.

Невідома конкретна дата заснування обителі. Можна посилатися лише на непрямі свідоцтва, як-от на Специфікацію документів і фундацій Василіянських монастирів від 1776р.: там вказується, що монастир заснований руськими князями Васильком і Володарем Ростиславичем у ХІІ ст. Перша задокументована згадка про обитель відноситься до 1650 р. На початку XVIII ст. обитель, що славилася своєю іконою Богородиці, входить до числа найзначніших монастирів подільського краю. Можливо, північно-східна башта служила монахам астрономічною обсерваторією. 1 січня 1789 р. за наказом автрійської влади монастир було закрито. На початку ХХ ст. церкву відновили. Під час Першої світової росіяни висадили  в повітря мури, мотивуючи тим, що оборонна споруда – австрійська. А за динамітчиками підтяглися й мародери з місцевих, які розтаскали церковне начиння, зідрали бляху з даху та розібрали по камінчику огорожу. Після Другої світової оборонні мури продовжували розтаскувати – з них робили дороги. Лише на початку 1990-х років монастир знову  віддали віруючим. Парафіяни сіл Зеленче та Підгори відбудували церкву.

Запрошуємо оглянути ці неймовірні замки Тернопільщини і не тільки у нашому турі:

(Visited 1 095 times, 1 visits today)
Поділитись з друзямиEmail this to someone
email
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on LinkedIn
Linkedin
Pin on Pinterest
Pinterest




Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.