Коли за вікном теплі сонячні дні і не сидиться вдома, а туроператор «Відвідай» кличе у мандри, не доводиться довго приймати рішення. Особливо, коли подорож вабить незвичною назвою – «Золотий потік» (Бучач-Язловець-Підзамочок-Рукомиш-Русилів-Золотий потік-Велеснів-Монастириська)!
Основним аргументом, який вплинув на мій вибір, був один пункт маршруту – Велеснів – батьківщина відомого етнографа Володимира Гнатюка і (о, незабутні студентські роки!) – знайомого студента-філолога, молодого поета Петра, контакти з яким втратилися дуже давно. Отже, їду! Під скептичним поглядом доньки готую підбірку книжок для Петра Олексійовича, вчителя української мови та літератури, яку маю намір залишити у етнографічно-меморіальному музеї В. Гнатюка (адже малоймовірно, що протягом короткотривалого перебування зможу оглянути музей і розшукати давнього знайомого без попередньої домовленості).
Перший день мандрівки тішить архітектурними перлинами Бучача, шедеврами Бернарда Меретина та Іоана Георга Пінзеля. На жаль, умиротворений Язловець зустрічає літньою грозою, але затишність і заповітність місця компенсує незручність. Наша група швидко домомагає сільмагу виконати місячний план – гуртова закупівля кольорових дощовиків. Так минає перший день на Тернопільщині, але для мене основне – завтра! Інтрига утримується – а раптом зустріну Петра?
Наступного ранку захоплюємося у Рукомиші печерним храмом, висіченим у травертиновій скелі, нікого не залишає байдужим краса Русилівських водоспадів… Але я з нетерпінням чекаю Велеснева і намагаюсь побороти хвилювання – яке враження справить музей, організований Остапом Черемшинським (на жаль, 25 листопада 2015 року він відійшов у вічність), про який мені розповідав колись Петро, та й, зрештою, саме село. Адже відомо, щоб зрозуміти поета, потрібно побувати на його батьківщині.
Долаючи українське бездоріжжя, опиняємося нарешті у Велесневі. Велична церква, музей поблизу і….нікого навколо. Як я знайду на цьому безлюдді
Петра? Кого питати? Як і планувала, залишаю книжки з листом у музеї і вирушаю на огляд експозиції. Остап Степанович натхненно проводить екскурсію, але мене вабить безлюдна (на небі знову збираються грозові хмари!) широка сільська вулиця – десь тут мешкає Петро… Прихопивши парасолю, вирушаю на пошук «спогадів молодості». На жаль, невдовзі доводиться рятувати останню суху пару взуття і бігти до автобуса, щоб сховатись від раптової зливи. Не приховую від доньки розчарування – вона мала рацію – як можливо сьогодні без мобільного і емейла зустрітись з кимось, кого не бачив 25 років ?!
Але, трапляються несподівані речі, які ми потім називаємо Божим провидінням, щасливим збігом обставин… Крізь запітніле вікно автобуса я раптом бачу самотню постать під парасолею, яка поспішає вулицею. Петро! Він! Неймовірно – донька з недовірою дивиться на мене. Вибігаю – і знову стаю студенткою, бачу перед собою не поважного чоловіка, члена Спілки письменників України, автора кількох поетичних збірок Петра Остап’юка, а несміливого молодого поета, який радіє пулікації добірки віршів у львівському журналі «Жовтень». 
Жвава розмова, знайомство з моєю донькою і… автобусом туристів. Але у нас маршрут, графік, якого потрібно ретельно дотримуватись, – попереду Монастириська і музей лемківської культури. Швидко прощаємось і раптом весь автобус хором мені підказує: «Ви ще не сфотографувались! Ми почекаємо!». Керівник групи пані Олена люб’язно погоджується на цей «ліричний відступ». Вибігаю, опираюсь на мужнє поетове плече і…залишається світлина на згадку. Згадку, завдяки подорожі через роки.
«Відвідай» – творить дива! Спробуйте і ви!
Автор: Оксана Заваринська,
м. Львів, 27 листопада 2015
Петро Остап’юк
ВЕЛЕСНИНИ
Отут живу. Мій Велеснів отут,
На всю країну іменем єдиний.
Моя твердиня. Мій земний редут:
Веснянки, велеснянки –
Велеснини.
Тут Велесові дзвони не змело –
Відлунює черідка давні гами.
З Трипілля виісторює село
Кремінними мужами і серпами.
У Велеснева пам’ять не хитка:
Шанує хліб і поминальні свічі,
Подвижницьке горіння Гнатюка,
Псалом і піт у сущому сторіччі.
…Отут – живу. Моя твердиня тут:
Пісні і люди, злі і теплі днини
На людський суд із Велеснева йдуть
Мої синівські щирі велеснини.
