Наша команда: Микола Майданський

Пан Микола – людина-енциклопедія з величезним багажем наукових і житейських знань. Здається, що в голові цього екскурсовода міститься більше інформації, ніж в інтернеті, він знає докладніше за гугл, але радо вислуховує усі погляди і відкритий до нових версій та дискусій. Пан Микола охоче ділиться своїми знаннями з туристами і вважає свою роботу чудовим відпочинком.

На сьогодні серед постійних туристів «Відвідай», мабуть, немає таких, хто б не їздив в тур з п. Миколою. У нього вже є сформоване чимале коло відданих прихильників, яке щоразу збільшується з кожною мандрівкою. І це не дивно, адже якщо гідом в тур їде Микола Майданський, можна не сумніватися – поїздка буде наповнена змістовною і цікавою інформацію.Maydanskyy - 03 (Shev)

– Пане Миколо, звідки Ви все це знаєте, адже для того, щоб про щось розповідати, потрібно володіти інформацією? З чого почалася Ваша історія, пов’язана  з туризмом?

– На початку 90-х років почався рух, щоб туризм розглядали, як науку, як явище, процес, який може приносити максимальний корисний ефект: і просвітницький і комерційний. Юрій Зінько, Марта Мальська, Василь Миронюк, інші небайдужі пропагували цю ідею. Зазначу, що тоді ще не було кафедри туризму в університеті. Мої колеги виграли кілька грантів на реалізацію великих проектів: починаючи від створення заповідних територій, закінчуючи виданням серії книг краєзнавчого характеру. Пощастило мені з ними співпрацювати по природоохоронних і пям’яткоохоронних темах, адже на той час працював в Українському Товаристві охорони пям’яток історії та культури. Внаслідок такого руху дедалі більше розвивалася промоція України, як об’єкта цікавого для туризму. В той час вже зароджувався зелений туризм. Мені подобалося працювати у цій сфері. Охоче ділився своїми знаннями і отримував від цього задоволення. Це ж так круто мати можливість доносити людям про те, що важливе.

Тоді спонтанно формувалися ініціативні гурти ентузіастів з кількома центрами тяжіння. Одні пропагували ексурсії в замки і фортеці, другі видавали часопис «Галицька брама», інші розробляли початки екологічного туризму… Ми всі спілкувались між собою, і кожен привносив шось своє. Ми започатковували туристичні проекти, які потім перетворювалися у комерційні.

Під час лекції для фахівців туристичного супроводу
Під час лекції для фахівців туристичного супроводу

Досвід створення і апробації маршрутів у нас вже був. Доводилось досліджувати різні теми. Однією з найцікавіших була тема про німецькі колонії в Галичині. Ми разом з Гансом-Крістіаном Гайнцем, Юрієм Зіньком, Ігорем Диким, Ромою Проскурницькою розробляли туристичні маршрути і возили ними німецьких туроператорів. На початку 90-х років час був непевний і дуже хиткий, але водночас була можливість працювати і навіть своєю роботою змінювати середовище навколо. Відрадно, що справа багатьох небайдужих людей за кілька років привела до відкриття кафедри туризму на географічному факультеті ЛНУ ім.І.Франка.

Цікаво спостерігати, як різні люди приходять в туризм. Наші колеги з «Відвідай» мають різні долі і шляхи. Вчорашні діти, школярі, студенти, опиняються в епіцентрі туристичного бізнесу. Процеси їхнього становлення відбуваються у мене на очах. Це приємно.

Коли я був малим, то завжди був готовий розказати про Львів, про те, що є навколо. І коли не мав компанії, то йшов гуляти і сам собі це розповідав, так проводив сам собі екскурсію. Мав свої власні маршрути по місту, знав їх досконало і розповідав в голос сам собі.  Міг сам вийти з дому, з с.Сокільники, дійти до Львова, зайти там в музей тощо. Уявляв себе екскурсоводом. Власне курси екскурсоводів вчать людей і дають можливість виразити себе. Завжди ними захоплювався.

– Ви такі закінчували?

– На жаль, ні. Дуже хотів, але завжди були більш нагальні справи і проблеми.DSC_0193

– Ким Ви мріяли стати у дитинстві?

– Космонавтом! Робив ракети з крісел, накривав їх капами, подушками, уявляв свої польоти. Мене вабили зорі, завжди цікаво було дізнатися щось про них. Я дивився передачі про польоти в космос, про космонавтів. Тоді багато хто мріяв стати космонавтом, але всі ж не можуть ними бути).

– А де Ви здобували освіту? Бо ж навіть для того, щоб скласти самостійний маршрут, треба мати основу, на якій його будувати. Звідки у Вас цей багаж знань?

– Дуже любив читати книги. Це захоплення збереглося дотепер, хоча зараз нема на те часу. Формував свої маршрути на основі прочитаної інформації, спілкувався з досвідченішими людьми.

Малим я любив підійти до туристичної групи і слухати про що розповідає екскурсовод. Більше того, міг дозволити собі нечемність поправляти чи уточнювати, якщо гід щось хибив. Туристи сміялися, гіди злилися. Але що з дитини візьмеш? Не виженуть ж вони мене з міста. Звичайно, зараз розумію, що то було нечемно. Зараз стараюсь не зачинати при групі суперечки з колегами, навіть коли вони розказують явно щось не те. Як каже народна мудрість: хто не знає – не зауважить, хто знає – не викаже. Бувають різні люди і різні точки зору. Треба мати власний погляд і уважно ставитись до точку зору інших. Бували і гострі суперечки з деякими клієнтами…

У студентські роки
У студентські роки

– Де Ви вчилися після школи?

– Львівський Лісотехнічний інститут. Дуже хотів на лісогосподарський факультет. Як медаліст мав можливість не здавати екзамени вступні, а йти за результатами співбесіди. У рік мого вступу був страшенний ажіотаж, тому на омріяний напрям вступити було нереально. Мені порадили, і я послухав – вступив на механічний. Він вважався найважчим факультетом, і там при вступі був недобір. Хоча відчував, що це не зовсім моє – навчання завершив. Не шкодую, що там вчився і освоював такі складні дисципліни.

– А звідки ж краєзнавство?

– Це захоплення завжди було поруч, паралельно. Кожна людина чимось цікавиться. Краєзнавство – моє зацікавлення.

Моя мама, а раніше і бабуся, працювали в бібліотеці, то ж ми із сестрою завжди мали доступ до книг, літератури. Мама завжди приносила нам цікаві книги. В сім’ї була повага до  книги, а читати книгу – святе завдання. А тато мав свій «метод» знайомити мене зі світом. Він часто брав мене малого зі собою у ліс, на природу, до Львова, ми ходили містом, заходили у різні будівлі, об’єкти: церкви, костели, музеї. Тато на природі розказував багато, таке, про що в жодній книжці не прочитаєш. У Львові навпаки, майже нічого мені не розповідав, просто приводив і давав можливість все оглянути, ознайомитися, відчути. Тато сам обирав маршрут і водив мене всюди, показував все, що вважав за потрібне показати.DSC02871

Вважаю, що мені дуже поталанило працювати у Національних природних парках — Яворівському, Галицькому, «Гуцульщина», виконуючи дослідницько-проектувальні роботи.  Зараз працюю інженером на географічному факультеті ЛНУ ім. І.Франка: проектування заповідних територій і їхнє внутрішнє облаштування. Це науково-дослідна, а не викладацька частина, тож лекцій студентам не читаю. Вважаю, що це не тільки робота, а й місія. Маю глибоке переконання, що така робота є потрібною. Навіть, якщо, ця праця фінансово деколи не надто приваблива, не полишаю, бо небагато є фахівців, які хочуть і знають, як її робити.

– Мабуть, нема такого питання з історії чи географії, на яке у Вас не було б відповіді чи версії.

– Насправді, інформації дуже багато і складно встигнути перечитати, освоїти все, що є. Трохи комплексую, що є доступні джерела, а я не встигаю їх обробити. Постійно сидіти за книжками цікаво, але не можу собі цього дозволити, багато інших справ.

Під час екскурсії
Під час екскурсії

– Як Ви познайомилися з туркомпанією «Відвідай» і з чого почалася Ваша співпраця?

– Коли працював у Гуцульському та Галицькому національних парках, вів там науково-практичну роботу, досліджував рослинність, до мене часто зверталися друзі, колеги, коли потрібно було про щось розповісти гостям чи делегаціям. Так і цього разу незнайомі раніше хлопці подзвонили і запропонували розповісти туристам про церкву в с. Кугаїв. Кажу, мені до Львова з Галича сто кілометрів треба вертатись, у  мене інша робота, звідки у Вас мій телефон? Вони відповіли, що мене порекомендувала Наталія Василівна Смоляна, директор музею родини Устияновичів у с.Вовків. Що ж, здаюсь, цій людині відвомити не можу.

Це була 1-денна мандрівка, яка називалася «Навколо Львова»: від Сихова до Брюхович. Вона охоплювала доволі великий маршрут і кількість об’єктів. Спочатку оглянули Сихівську церкву. Далі у с. Старе Село їхали. Я мав розказати суто про старовинну церкву в Кугаєві. Їдемо. Виникла пауза. Питаю, чому нічого не розказують. Пан Ігор (як виявилось, директор компанії «Вівідай») каже: «Знаєте шось цікаве? То говоріть!» Отак просто. Я почав розповідати групі і бачу, що люди мене слухають. Хоча я й не готувався, не сподівався, що так буде, та з великим задоволенням розповів про все, що ми бачили дорогою, і про замки в Старому Селі, Звенигороді, Підтемному, і про храми, і про природу… Поки доїхали до с. Вовків, то я проговорив уже весь шлях. Тож розповів не лише про те, про що ми домовлялися  спочатку, а говорив протягом всієї екскурсії.

На завершення мені мали заплатити гонорар. Директор сказав, що не сподівався дізнатися так багато всього цікавого. І вручив мій гонорар, де була втричі (!) більша сума, ніж та, про яку ми домовлялися. І за що? За те, що я не пішов на роботу, а у колі раніше незнайомих, а виявилось близьких за духом людей, змістовно, в задоволення провів день? Таке буває!?

Через деякий час мені зателефонували з фірми «Відвідай» і запропонували провести екскурсію по Щирцю. До того часу я вже бачив їхні рекламні матеріали, ще й собі подумав, що хлопці – молодці, роблять дуже цікаві мандрівки. А тут вийшло, що ці хлопці самі мене знайшли і запропонували співпрацю.

Це не тільки робота, а й просвітницька місія!
Це не тільки робота, а й просвітницька місія!

– Але це не була Ваша перша екскурсія. До того часу Ви, мабуть, і раніше їх проводили.

– Так, звичайно, було по-різному. Важливий етап у моєму житті – це співпраця з фанатами-краєзнавцями із околиць Вовкова. У тім містечку над Зуброю і бували, і працювали такі велети вітчизняного краєзнавства і етнографії як Микола Устиянович, Іван Франко, Франтішек Ржегорж, Людвик Куба, Порфирій Бажанський… Там же у 50-90 роки як могли справу продовжували Желізняк, Маковський, Микола Батіг, Юхим Головатий, а ще Наталя Василівна Смоляна, директор музею родини Устияновичів у с.Вовків. До речі, за її ініціативою була створена громадська організація «Калиновий рай». Вони часто мене запрошували в якості гіда для чисельних гостей, які відвідували ці мальовничі куточки. Приїжджали поляки, німці чи інші іноземці, делегації в національний парк, музей у Вовкові, до Львова, то треба було їх зустріти, розказати. Я завжди з радістю це робив. Тішуся, що з «Калинового раю» до нашого колективу прийшла і наша Марічка Касьянова (Михайлюсь).IMG_4195

– Якими іноземними мовами Ви володієте?

– Польською, російською, білоруською, хоча не вважаю, що ними володію досконало. Наприклад, дуже близька до лемківської словацька, але важко відповісти цією мовою літературно, грамотно. Хоча вона й нескладна. Білоруську вивчав спілкуючись з білорусами-сусідами, які жили на тій же вулиці, що й ми. Разом сіно косили, громадили, возили і говорили кожен по-свому. Зараз пробую вчити угорську, з поваги до наших гостинних «зелених» господарів на Берегівщині, румунську, адже наша фамілія – з Буковини.

Маю захоплення – вивчати різні діалекти. Це серйозне захоплення, мені це цікаво: чути, досліджувати. Знати діалекти в переселенському селі було «життєво необхідним» з самого малку: батьки, діти на вулиці, вчителі в школі, люди в сусідніх селах – всі говорили по-своєму. Насправді це дуже цікаво. Взагалі-то розумілись швидко, хоча, знаючи що таке «картошечка», не зразу можна було збагнути, шо таке «бульба», «бараболя», «картохи», «бандурки», «ріпа», «ґрулі», чи «компері».

– Ви багато мандруєте Україною з «Відвідай». Чи любите подорожувати за кордон?

– Люблю, але не маю зараз такої можливості. Найдальше, де побував – це Москва та Підмосков’я. Не вважаю закордонням Берестейщину, Надсяння, Лемківщину, Донщину, де також мав нагоду гостювати. Я виріс у переселенському середовищі, знаю проблеми людей, які виникли через перерозподіл територій,  і переселення людей, коли наші землі стали територіально належати іншим державам. Це ж одвіку УКРАЇНСЬКІ землі!

В далекі краї не їздив. Треба заробляти на хліб насущний тут. Та й часу нема, бо все життя кудись поспішаю, завжди є якісь першочергові важливі справи. IMG_3996

– Чи маєте улюблені маршрути, якими їздите Україною?

– Це як спитати дитину:  кого більше любиш, тата чи маму? Мене вабить усе, шукаю цікавинки у кожному напрямку. Мені подобається Буковина, звідки походить моя фамілія.  Дід приїхав з Буковини в Галичину ще за Австрії.  Щоразу дуже тішуся, коли випадає можливість поїхати у ті краї. Люблю екзотичне Закарпаття, загадкову Бойківщину, яскраву Гуцульщину, сонячне Поділля, древню Волинь, співочу Черкащину — мамин край, і звісно, миле серцю батькове Опілля – всюди гостинні, відкриті люди. Ще маю поїхати на свою прабатьківщину, на Східну Слобожанщину. Земля моїх предків, ще в 1920-х роках загарбана москалями. Але бабуся розповідала і про той побут, і про природу настільки детально, що коли побачив фото в інтернеті, то виявилося, що саме так все собі і уявляв. Україна – наче різні настрої, образи однієї людини, яка в різних обставинах відкривається і представляє себе по-іншому, як грані діаманту, як пелюстки квітки… Це наша Батьківщина і неможливо  любити одну її частину більше, а іншу – менше.collage_MM

Коли був малим, дід брав мене за руку і ми ходили навколо нашого села. Саме дідові завдячую своєму захопленню краєзнавством. Перші екскурсії мені проводив він. Може, не дуже багато говорив, але ми багато ходили, дивилися, розглядали кожний закапелок. Тоді Сокільники були справжнім селом, без новобудов і висоток. Були гори, річки, долини. Мені було цікаво в тих горбах шукати те, що приховане на перший погляд: дороги і стежки, які вже давно поросли рідкісними травами, старі місця, про існування яких пам’ятали хіба старожили. У такі моменти пробуджується уява і починає працювати фантазія, уявляєш і моделюєш те, що було колись. У тих нерівностях землі, в тих румовищах, які не привертають увагу, бачиш своєю підсвідомістю. Ген-там бої точилися, тут люди віддали своє життя за кращу долю для нас, там зубри ходили, літали соколи, були елітні мисливські королівські угіддя… Зараз цього нема.

Хто знає, що для того, щоб побачити дикі рябчики – не треба було їхати на Дністер? Вони росли у нас під Львовом. У Сокільниках, Скнилові ще три роки тому квітнули цілі поля болотних орхідей. Тієї казки вже нема… Наступні покоління бачать тут безликі багатоповерхівки, збудовані на засипаних карстових (!) озерах. Вони вже не з’їдять хліба з того поля, де стоїть ТРЦ «Кінг Крос Леополіс». А ще кілька років тому тут були рахманні чорноземи.Майданський - 02

– Ваша дружина теж захоплюється мандрівками?

– Так. Моя дружина Галина є лемкинею, лісівником за освітою. Колись ми мандрували разом: Винниківський ліс, Гутиско, Немирів, Шешори, незабутня «Лемківска Ватра-93»… Зараз дружина більше займається сільським господарством і хатніми справами, доглядає стареньку маму. При такій роботі нема ні вихідних, ні відпустки, це вимагає часу і здоров’я. Маємо корову, ялівку, кози. Це цілий зоопарк, для якого потрібно постійно працювати.

– А в тури дружину зі собою берете?

– Як є можливість,  правда не завжди виходить. Хіба брати зі собою худобу і тоді поїдемо всі разом. Трохи складно кудись усім разом вирватися.

Кілька разів ми все ж таки їздили разом, але це ще давніше. Я був екскурсоводом, дружина й діти туристами. На жаль, це було не так часто, як би хотілося, але пару разів вдалося. Мені приємно, коли вона поруч. Хоча деколи зі мною й свариться. Але ж то цікаво і корисно знати більше про рідні місця.

– Як Ви познайомилися зі своєю дружиною?

– Як туристи. Новий 1992 рік зустріли у спільній мандрівці, їздили у Будапешт. Це була місія Тезе, яка гуртувала молодь зі всієї Європи. Хоча у Сокільниках жили в різних кінцях села, познайомилися саме в турі. Баба мені завжди казала слобожанську приказку: «Не лінуйся рано встати і не бійся скоро оженитися». Так і сталося.

– Чи маєте хобі: колекції, захоплення?

– Перед Вами фанатичний природолюб, меломан, етнограф і краєзнавець. Ще захоплююсь нумізматикою. Але тут треба гроші вкладати в гроші. На все треба мати час для досліджень.

У книжкові крамниці мене краще не впускати. Вже маю вдома дуже багато книжок. Настільки багато, що й часом сам не пам’ятаю де яку шукати. Буває, що десь покладу і потім не можу її знайти. І якщо вона мені дуже потрібна, то можу піти й купити ще один примірник. Бачу, що мені потрібно докупити ще шафу для книг, бо все не вміщається…

Був час, коли я мав можливість ходити і співати в хорі «Лемковина». Мені це подобалося. Я працював у Львові і після роботи міг піти на репетицію, поспівати. Також співав у церковному хорі.DSC_0045

– Вас часто нема вдома – Ви їздете на екскурсії. Дружина не ображається, що залишаєте її саму на господарстві?

– Дружина знає, що це є робота, і ставиться до моєї відсутності з розумінням.

– Може, Вам було б простіше жити у місті, в квартирі, а не вести господарство і постійно бути в праці?

– Такі думки бувають. В квартирі добре жити, якщо маєш хорошу роботу, ввечері прийти і займатися науковою роботою, дослідженнями. Але чи зміг би я жити у квартирі, в чотирьох стінах? Не знаю. Я не є людиною асфальту. Люблю вийти вранці влітку і босим пройтися по росі, косити в досвітньому тумані, слухати спів пташок, ягоду з грядки спробувати. Не хочу їхати кудись на дачу, бо краще мати землю біля хати. Це цінність, якою дорожу.2013.05-06 061

– Ви активно їздите в тури. Готуєтеся до них? Щось повторюєте? Підчитуєте? Чи вже напам’ять все знаєте і не потребуєте щоразу підготовки?

– При такій роботі треба бути готовим, як солдат, щоб у будь-який час сісти і поїхати. Але мені завжди приємно щось повторити, прочитати, знайти нову інформацію. Це приносить мені задоволення.

Так, вдосконалююся. Робота гіда, як робота спортсмена-олімпійця, який постійно мусить бути в формі, потребує тренувань, щоб досягнути хороших результатів. Якщо не підчитувати, то можна щось упустити і забути…

– Знаю,що Ви зареєстровані у соцмережах. Самі адмініструєте свою сторінку?

– Та яке там адміністрування! Заходжу раз на тиждень-два, додаю всіх, хто пропонує себе в друзі, читаю новини від цих людей, розглядаю фотографії та й усе… Бракує часу на більше. Дякую усім, хто виставляє фото зі мною, пише добрі слова. Мені приємно побачити, нагадати такі чудові зустрічі та мандрівки.

– Чи маєте друзів зі студентських часів? З дитинтства?

– Є люди, з ким я не бачуся роками, але при зустрічі таке враження, що цієї розлуки і не було, ми залишаємося близькими і цікавими одне одному. Маю товаришів зі шкільної і студентської лави. Часова прірва нас не розлучила.DSC02869

– Поїздки – це навантаження і стрес. Як ви відпочиваєте?

– Для мене найкращий відпочинок – це моя робота. Не відчуваю навантаження фізичного. Хіба що те, що треба довго сидіти під час поїздки автобусом.  Некомфортно себе почуваю, коли не встигаю підготуватися до поїздки.

– Розкажіть про свої гастрономічні смаки.         

– Каюсь, гурман. Харчами перебираю, якщо є така можливість. Люблю солодке, фрукти, добре вино, натуральні соки, якими можна насолоджуватися, особливо ціную регіональні страви за старовинними автентичними рецептами.  З дитинства пам’ятаю смак слобожанських коржів з маком на Маковея, пиріжків з вишнями – на Іллі, з яблуками і медом – на Спаса, солодющий узвар на Різдво, прозорий український борщ, горіхові печенька, які випікала моя бабуся. У діда Юхима меню було просте козацьке: панська скибка, натерта часником до борщу, кабакова каша. А опільський борщ з вушками на Святий вечір, волинська бадзьоха, піремискі андрути, лемківські адзимки з солодким молоком… Все це я скуштував в рідних Сокільниках. А ви знаєте, що у багатьох лемківських селах замість куті на Святвечір першою стравою був «честок» і тільки справжня лемкиня рихтує на Паску «яєчник» з яєць і солодкого молока?IMG_9639

– Заради чого Ви в туризмі?

– Внутрішній туризм – потужний засіб взаємопізнання українців і зміцнення Української Нації.  Також люди часто не усвідомлюють, у якому цікавому краї ми живемо, мало знають про нашу багату культурну і природну спадщину. Ми не можемо жити окремо від усіх, і ні з ким не спілкуватися. Світ такий цікавий, тому потрібно його пізнавати і відкривати. Я хочу звернути увагу людей на привабливість рідного краю, показати їм красу і чарівність навколишнього світу, нагадати про те, що його потрібно берегти: для себе і для нащадків.

Спілкувалася Надія Кугук

Поділитись з друзямиShare on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on VK

Один відгук в “Наша команда: Микола Майданський

  1. Мав чудову нагоду пересвідчитись, яка то чудова людина – пан Микола! Його неперевершені розповіді про усе навколо, дійсно енциклопедичні знання, тонкий гумор та просто якась харизма, чи що), стали чи не основною частиною туру “Гуцулка Ксеня”. Уся моя сім’я із великим задоволенням згадує Вас, пане Миколо! Маємо велику надію на те, що пощастить ще побути в тій чудовій атмосфері, що Ви створюєте! Здоров’я, зацікавлених туристів та приємних маршрутів Вам! Йо!)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.